Детективна драма. Смертельна ціна ревнощів

От і цього разу глава сім’ї, пропрацювавши в Росії п’ять місяців, приїхав додому із гаманцем, який забезпечував сім’ю прожитковим мінімумом на зиму й весну, тобто до наступного заробітного вояжу. Прибулого з далеких мандрів главу сім’ї зустріли теплими обіймами і поцілунками. Відтак організували щедрий наїдками і напоями сніданок, який затягнувся аж до полудня. Обідати вже, звичайно, не хотілося: всі були ситі і добряче підпиті, особливо винуватець сімейного міні-торжества. Отож, коли всі встали з-за столу, він звернувся до дружини:

– Слухай, Наталко, ти тут газдуй, а я пройдуся селом. Друзів, родичів зустріну або навідаю. Давно ж бо не бачив, та й про життя нашої Липецької Поляни хочеться більше взнати. Як не як, а майже півроку вдома не був.

– Васю, може, краще б ти приліг відпочити? – запропонувала дружина. – Бо ти вже трохи випивший, а про сільські новини й я тобі годна вповісти.

Василь на пропозицію дружини не пристав за такої аргументації:

– По-перше, ніякий і не випивший, – заперечив він. – А по-друге, що, крім сусідських пліток, ти можеш уповісти мені про життя села?

Поставивши це риторичне запитання, Василь Гобан поцілував дружину і вийшов з хати, ще не відаючи, що крокує назустріч смертельному двобою.



ЕКСКУРСІЯ ПО КОРЧМАХ

У понеділок на вулицях Липецької Поляни, як правило, малолюдно. Ті, хто працює, – на роботі, хто вчиться – у школі або дома робить уроки. Отож селом походжають лише заробітчани, котрі повернулися в рідні пенати з далеких грошових мандрів. Здебільшого такі земляки і потрапляли в поле зору Василя Гобана, котрий, як ми знаємо, вийшов на прогулянку після сніданку, що завершився в обід. Кожна така зустріч починалася з традиційних руко-стискань і не менш традиційних запитань типу: „Ну, як ти?”, „Де працював?”, „Скільки заробив?” і так далі. Коли ж запитання вичерпувалися, з обох сторін синхронно надходила пропозиція – „треба нашу зустріч обмити”. Пропозиція приймалася, і прогулянка плавно переходила у чергову корчму, які тепер звуться барами, кафе-барами, магазинами „АВС” тощо. Спочатку настрій у Василя Гобана був піднесеним, що зумовлялося радістю від повернення в рідне село, підсилену високоградусними відчуттями. Але після зустрічі з колишнім колегою по заробітках прибульця з півночі наче підмінили: він став похмурим і злим. Раптову зміну настрою спричинила одна-єдина фраза, від якої серце Василя забилося аритмійно:

– Я твій друг, Василю, – сказав колега, – і мушу тобі вповісти: твоя Наталка без тебе знову продовжувала з Юрком... Ну, ти розумієш...

Гобан заскреготів зубами і вдарив рукою по столу, від чого мало не впала пляшка з горілкою:

– Ну, сука табірна... Я ж її попереджав, – зі злістю випалив він. – Що ж, тим гірше буде Юркові. Гобан таких речей не вибачає.

Наступною торговою точкою, яку відвідав Василь, був приватний магазин його однофамільця і тезки. Завітав він туди не сам, а з далеким родичем паном П. І треба ж такому статися, що той „по-родинному” повідомив Василеві ту ж саму „новину” про його дружину і Юрка. Це вже була крапля, що переповнила чашу терпіння. Гобан заплатив за випите, купив пляшку бальзаму і прожогом кинувся додому.



ЗАТИШШЯ ПЕРЕД БУРЕЮ

Сутінки вже повільно перейшли у темряву, коли 28-річний Юрій Єрмолов – той самий, про якого інформували Гобана, – налаштувався на прогулянку вечірнім селом. Такі променади були для нього звичними і цілком природними, адже одружених тримає вдома сім’я, а Юрій був холостяком, жив один зі своєю матусею. А одинокому ввечері у хаті – зелена нудьга. Зі старою вже все на світі давно переговорено, телевізор набрид, як мряка восени. Отож Юрій неквапно покрокував у село звичним маршрутом, зі звичними зустрічами і зупинками біля високоградусних точок. А в цей час у будинку Гобанів відбувався сімейний галаман: Василь кричав, звинувачуючи дружину у зраді, діти плакали, Наталка відкидала всі звинувачення щодо стосунків з Єрмоловим. Щоправда, до рукоприкладства не дійшло, але ненормативна лексика значно переважала літературну:

– Та що ти виправдовуєшся, проститутко, – кричав глава сім’ї. – Про ваші шашні з Юрком все село говорить.

– Брешуть люди, Васю, брешуть, – парирувала Наталка. – Наговорюють, бо хочуть нас розлучити.

Але Василь не йняв віри, і, прикладаючись до пляшки з бальзамом, продовжував „навішувати” на дружину ярлики, синонімічні іменнику „повія”. Не знаю, чим би все могло закінчитися, якби дружина не пішла вкладати дітей спати. Василь залишився на кухні сам на сам із пляшкою. Про що він думав у ті хвилини, нині назавжди поглинула його п’яна пам’ять. Але можна припустити, що в його голову цвяхом забилася тема легкої поведінки дружини. Врешті-решт, у його затуманених алкоголем мізках, як видно, визріло якесь рішення. Він рвучко піднявся з-за столу, зайшов у вітальню, розкрив нерозпаковану ще валізу і дістав з-під одягу великий мисливський ніж, який подарував йому колишній зек, з котрим разом працювали в Росії.

– Возьми, Василий, на память обо мне, – сказав він. – Возможно, когда-нибудь и пригодится.

Слова виявились пророчими. Затишшя перед бурею закінчилося, час розплати настав. Василь, прихопивши зеківський подарунок, вийшов із дому з твердим наміром будь-що знайти Юрія Єрмолова.



РЕКОРД ОПЕРАТИВНИКІВ

А в цей час Юрій Єрмолов завершував обхід торгових точок, котрі підвищують вміст адреналіну в організмі. Як і Гобан, він зустрічав на своєму нічному маршруті друзів і знайомих, кожний з яких заслуговував на чарку оковитої. Один з них його попередив:

– Юрку, вранці приїхав Василь Гобан. З обіду не просихає, будь обережний...

– А плювати хотів я на нього з десятого поверху, – зухвало відповів уже в дошку п’яний Єрмолов і покрокував до магазину, куди десятьма хвилинами раніше зайшов той, хто шукав його з мисливським ножем...

За кілька хвилин до півночі у черговій частині Хустського міськрайвідділу внутрішніх справ зазвонив телефон. Невідомий, схвильовано заікаючись, повідомив, що виявив на своєму подвір’ї труп. Міліціонер записав адресу інформатора і наказав нічого не чіпати на місці вбивства. Черговий по міськрайвідділу одразу зателефонував додому начальникові міліції майору Лавришину і передав йому інформацію про надзвичайну подію.

– Зрозумів, скоро буду, – відповів Андрій Михайлович. – А поки доїжджатиму, викликай таких людей... І він назвав прізвища тих, хто мав виїхати на місце злочину у складі оперативно-слідчої групи. До неї, крім самого начальника міліції, увійшли його перший заступник майор Василь Шуфань, начальник відділення карного розшуку майор Юрій Гобан, старший лейтенант Василь Дубляк і ще кілька оперів. На місці події до них приєднався дільничний уповноважений Юрій Ворон. Труп ідентифікували відразу: завсідники торгової точки і пізні перехожі не вагаючись упізнали у мерцеві Юрія Єрмолова. У кількох метрах від нього валявся закривавлений мисливський ніж, котрий, як виявилося пізніше, влучив йому прямісінько у серце. Але в чиїх руках знаходилася холодна зброя? Щоб з’ясувати це, майор Лавришин просто на місці події провів експрес-інструктивну планерку. Учасників опергрупи було розбито на чотири дуети, кожний з яких одержав конкретні завдання і маршрут пошуків. В одній зі зв’язок опинилися начальник відділення карного розшуку Юрій Гобан і старший лейтенант Василь Дубляк. Їм належало опитати кожного жителя села, який того вечора міг бачити вбивцю, поговорити з матір’ю Юрія Єрмолова і сусідами. Не буду в деталях розповідати про те, як вони це робили, аби не розкривати оперативних секретів. Скажу лише, що один із співбесідників обмовився, що бачив, як Єрмолов заходив до крамниці і як потім туди зайшов Василь Гобан. Оперативникам стало зрозуміло, що говіркий житель села вивів їх на слід убивці. Через кілька хвилин оперативники вже були на обійсті сім’ї Гобанів. Коли розбудили Василя, який спав, що називається, мертвецьким сном, він не міг второпати, що хочуть від нього менти.

– Та ніякого Єрмолова я сьогодні не зустрічав, – відбивався він. – Що ви від мене хочете? Хто кого вбив?

Оперативникам важко було пояснити все ще п’яному господарю будинку, яких зізнань від нього хочуть почути. Але коли той трохи протверезів, почав активно відхрещуватися від скоєного.

– Не бачив, не зустрічав, не знаю,– тупо твердив він. Оперативники хотіли вже було всадити Гобана в машину, щоб везти до Хуста, коли старший лейтенант Василь Дубляк побачив на брюках допитуваного руді плями.

– А це що таке? – показав він на них Гобану.

Не знаю, що подіяло у той момент на Василя – протверезіння чи доказ його перебування на місці злочину, але що б до цього не спричинилося, він, як кажуть оперативники, розколовся. На той момент від часу приїзду оперативників на місце події пройшло трохи більше шести годин. У райвідділі міліції, куди вранці привезли ймовірного злочинця, він, все ще заїкаючись, намалював таку картину рокової зустрічі зі своїм суперником: коли Василь зайшов до крамниці, Юрій, побачивши його, кинувся крізь двері на подвір’я. Гобан, розвернувшись, кинувся за ним прожогом і вже біля хвіртки схопив його за барки.

– Ну, що, як ти забавлявся з моєю Наталкою?

Юрій спробував вирватися з міцних рук Гобана, аби накивати п’ятами. Але для цього він мусив повернутися до нього обличчям і розвернутися на 180 градусів. І коли йому це вдалося, сталося непоправне: мисливський ніж, подарований Василеві другом-зеком, влучив Єрмолову прямісінько у серце.

Через кілька днів після цієї драми я розмовляв з оперативниками, котрі входили у слідчу групу. Всі вони по-різному оцінювали свою роль у розкритті злочину. Але ясним було одне: підлеглі Андрія Лавришина встановили рекорд облуправління внутрішніх справ, а, можливо, і всього профільного міністерства зі швидкості пошуків злочинця.

Олександр Підгорний
Трибуна

 

06 листопада 2006р.