Історія однієї картини: «Страшний суд» із Шелестівської церкви

Ця велика дерев’яна ікона не є автентичною частиною інтер’єру Шелестівської церкви – вона була привезена у 1977 році з Колочави. Хто написав її – невідомо, датування теж є приблизним, в межах XVIII століття. Доктор мистецтвознавства Михайло Приймич, котрий багато років вивчає історію іконопису на Закарпатті, каже, що зображення сцен Суду Божого здавна були чи не у всіх церквах краю. Розміщували їх, як правило, у бабинці – передній частині храму, біля входу. Таке розташування було не випадковим: виходячи з церкви, вірники наштовхувалися поглядом на часто моторошні сцени Страшного суду і йшли у світ з думкою про те, що всі їхні дії після смерті будуть зважені на вагах доброчесності.

Загалом сцени Страшного суду зображуються у християнських церквах здавна. Найстарішим в Україні зображенням є фреска у притворі (бабинці) Кирилівської церкви у Києві, яку датують ХІІ століттям. У Візантії такі сцени зображували в храмах ще з VIII століття. Щодо Закарпаття, то в нас мальовані композиції Страшного суду стали дуже популярними у ХVII-ХVIII століттях. Але, на жаль, сказати напевне, яка саме ікона є найстарішою, наразі дуже важко, оскільки вивченням цієї теми поки ніхто серйозно не займався, а більшість старих ікон у наших храмах є перемальованими.  

«Страшний суд» невідомого автора зі Шелестівської церкви цікавий передовсім своєю автентичністю, майстерністю виконання, гармонією кольорів та великою кількістю деталей. Розглядати її можна дуже довго, вичитуючи старослов’янські надписи та розгадуючи символи. Як пояснює мистецтвознавець Михайло Приймич, загалом ця робота відповідає традиційним українським схемам ікон зі зображенням Страшних судів, але трохи видозмінена. Цікавим додатковим елементом є зокрема центральна верхня частина, де в окремій рамці зображений Ісус Христос, котрий возсідає на веселці. Веселка є важливим символом у християнстві, який бере початок від історії про Ноя. Це знак завіту між Богом і людиною, знак обіцянки, що Бог більше не нищитиме людей водою. Сидячи на веселці, Ісус склав руки у знак благословення. Разом із декоративною рамкою уся ця композиція більше нагадує ікони західного зразка, що відрізняє її від традиційної української схеми зображення.

Композиція «Страшного суду» має чітке горизонтальне розмежування образів. Зазвичай на самому верху ікон такого типу видно янголів, котрі за наказом Бога скручують небо у сувій (це символізує початок Страшного суду). У нашій іконі бачимо лише сувої без янголів – вони зображені рядком нижче. Під ними, обабіч Ісуса, стоять ліворуч Богоматір Марія (за нею знову-таки янголи), праворуч Іван Хреститель із янголами, хоча традиційно на іконах такого типу в одному ряді зображують Адама і Єву.

У наступному нижньому ряді зображені 12 апостолів, по 6 із обох боків. Розділяє їх зображення етимасії – престолу, підготовленого для другого пришестя Ісуса Христа. На престолі лежить розгорнута книга (це цікава деталь, адже зазвичай її зображують закритою). З престолу висувається рука, в долоні якої зібрані всі душі (знак того, що всі люди – в руках Божих). Вони потрапляють на ваги, які також тримає рука Бога. Тут душа зважується, тобто оцінюються хороші й погані вчинки, зроблені людиною за життя. Іконописець зобразив, як чорт заліз на одну з чаш, намагаючись перевісити, інший чорт теж підтягує чашу до  себе – тобто диявол бореться за душу людини, робить усе, щоб забрати її собі.

У традиційній іконописній схемі з обох боків цього престолу зображали рай і пекло, тобто наочне зображення того, що трапиться з душею, коли переважить одна з чаш ваг. Наш «Страшний суд» має іншу композицію. У ряді, котрий зображений під Марією та Іваном Хрестителем із янголами, обабіч престолу ми бачимо ряд народів спасенних і проклятих. Ліворуч бачимо народ спасенний, який очолює Адам. Підписано, що це чин священницький, чин пустельницький і ченці.

З іншого боку за Євою стоїть Мойсей, котрий показує скрижалі зі заповідями Божими так званим народам проклятим. На нашій іконі вони підписані так: «Ідіть, жидове, на суд, і німці, і турки, і татаре». Усі надписи на цій роботі виконані церковнослов’янською мовою, однак із багатьма помилками, що, за словами мистецтвознавця Михайла Приймича, є дуже розповсюдженим явищем на іконах, виконаних місцевими іконописцями в ХVII-ХVIII століттях.

Найнижча частина «Страшного суду» зі Шелестівської церкви розділена на рай і пекло, але непропорційно. Рай зображений ліворуч, традиційно двері до нього відкриває ключем св. Петро, за яким бачимо праведників, котрі судом були визнані достойними вознестися на небо. В раї вже перебувають Богоматір із апостолами, а перед дверима до раю в діжках бачимо душі, очевидно, тих, хто чекає рішення.

Більшу ж частину нижнього ярусу ікони займають зображення грішників та геєни вогненної. Грішники на іконах із мотивом Страшного суду могли відрізнятися, часто в окремих селах їх змальовували з реальних людей. Якщо на фресках Кирилівської церкви в Києві серед грішників зображені лише чоловіки, то на колочавській іконі ХVIII століття бачимо й жінок. Спершу зверніть увагу на композицію-триптих, що зображує процес сповіді та його результати. На верхньому малюнку людина сповідається перед священником, а чорт позаду нашіптує їй, аби не розповідала всього, аби утаїла свої гріхи. Під цим зображенням бачимо результат вибору людини. До тієї, котра щиро покаялася в усіх гріхах, після смерті прийшли янголи, забирають через рот її праведну душу. А до тієї, яка не сповідалася правильно, прийшли по душу чорти. Мистецтвознавець Михайло Приймич зауважує, що цей малюнок є ще однією цікавинкою ікони, адже традиційно такі сюжетні композиції не зображувалися на іконах із темою Страшного суду.    

Нижче цієї композиції бачимо сцену карання грішників. Кожен грішник підписаний, тож зрозуміло, що серед них є бездітна, прелюбодії, чарівниця, мельник (або малакі), коваль, біров, корчмарка й п’яниця. Бездітна жінка до цього переліку потрапила через те, що в християнстві вважається, що кожна жінка спасає свою душу шляхом народження дитини. Бездітна жінка вважалася грішницею, тож бачимо на іконі, як дві змії п’ють молоко з її грудей, які нікого не годували, а чорт забирає її душу.

Далі бачимо прелюбодіїв, котрі пов’язані язиками (мабуть, навмисне художник зобразив їх без наявних ознак статі, тобто це можуть бути як жінка з чоловіком, так і дві жінки або два чоловіка).

Наступною бачимо чарівницю, котра вибльовує в посудину своє єство, повне чарів.

Далі зверніть увагу на чоловіка, котрого тягне донизу важке жорно, прив’язане до шиї. У деяких джерелах, зважаючи на жорно, цей образ розшифрований як мельник. Адже млинарів не любили в селах, бо вони нібито обманювали людей, завжди мали гроші й добре заробляли (тобто якщо багатій – то обов’язково злодій). Однак мистецтвознавець Михайло Приймич вважає, що тут могло бути написано не мельник, а «малакі» – рукоблудник.

Коваль із важким ковадлом на шиї зображений серед грішників із тієї ж причини, що й мельник. Він був заможним, люди таких не любили, а ще сердилися, бо ковалі могли неякісно підкувати коня чи виконати іншу роботу.

Біровом у давні часи на Закарпатті називали старосту населеного пункту, котрий мав і повноваження судді, міг покарати. На іконі бачимо в руках бірова палички із зарізами, тобто такі палички, на яких біров висікав, хто скільки має заплатити або хто скільки разів завинив. Може, й був десь староста, котрого любили люди, однак у Колочаві у ХVIII столітті бірова одразу занесли до списку грішників, яким пряма дорога до пекла.

Допекла тоді селянам, мабуть, і корчмарка, яка не доливала, ошукувала, розбавляла алкоголь тощо. Біля неї на іконі зобразили п’яницю з кубком біля рота. А продовженням композиції є чорт, котрий несе людину, і підпис: «І несе мене (далі нерозбірливо)». Тобто скоїв якийсь із цих гріхів – і тебе чорт понесе прямісінько в геєну вогненну.

Геєна, місце вічних мук грішників, зображена тут у формі звіра, який заковтує душі. На «вході» їх вітає кубком Люцифер, котрий сидить на тварині й тримає на колінах душу, що йому належить. На голові звіра зображений чорт, який дує в трубу, закликаючи до себе.

А над усім цим – композиція воскресіння, що зображує, як до останнього суду встають із могил мертві. Малюнки по колу навколо цієї сцени зображують, як звірі віддають тих, кого з’їли, а морські потвори – тих, кого проковтнули (тому й бачимо людей, котрі стирчать із пащ тварин і риб). Класично в цій сцені зображують сімох янголів із трубами, але на колочавській іконі намалювали лише чотирьох. «Ангели трублять на суд Божий» написано над цим із помилками.

«З мистецької точки зору це дуже цікава ікона, – зауважує мистецтвознавець Михайло Приймич. – Тут є традиційна закарпатська схема малярства, за якою тло закривається одним кольором, а поверх цього зображення наноситься лініями, майже без світлотіньового моделювання. У кольорах все органічно пов’язано. Загалом видно руку хорошого майстра, не сільського аматора. Мабуть, художник постійно працював із цією темою, бо видно симетричні риси, характеристику облич. Традиційно ікона складається з трьох дошок, стягнених позаду шпугами, планками. Колись вона точно була окрасою храму в Колочаві, хоча виконувала передовсім іншу роль – дидактичну. Вона щодня нагадувала людям про важливий вибір, який кожен із нас робить у своєму житті».

Згадайте про вибір і ви, коли наступного разу прийдете до Закарпатського музею народної архітектури й побуту та заглянете до розкішної Шелестівської церкви. Тепер, знаючи розшифровку усіх символів ікони «Страшний суд», ви зможете поглянути на неї свіжим поглядом, посміятися, жахнутися й подумати.  

Тетяна ЛІТЕРАТІ, «Про Захід»