В Ужгороді проходитиме чемпіонат України, присвячений 60-річчю спортивного орієнтування. Історія розвитку цього виду спорту

Тому, що тут, на Ужгородчині, з 12 по 16 жовтні 1963 року відбулися перші всесоюзні змагання з туристського орієнтування – і з цієї дати офіційно відраховується історія спортивного орієнтування в Україні і у більшості країн, що утворилися після розпаду СРСР (в країнах Балтії подібні змагання проводилися ще до радянської окупації).

У чому особливість тих перших змагань, адже відомо, що певні старти з елементами орієнтування проводилися в Україні ще наприкінці 50-х? Саме напередодні ужгородських стартів були розроблені і затверджені перші офіційні правила (квітень 1963) і проведені семінари для суддів і організаторів, і головне – під час тих змагань учасники вперше у колишньому Союзі використовували справжню топографічну карту.

Точна і детальна карта є головним атрибутом спортивного орієнтування. За її допомогою спортсмени подолають дистанцію, прокладену  незнайомою місцевістю. Та справа в тому, що у СРСР великомасштабні топографічні карти були засекреченими, їх використання було строго регламентоване КДБ і Військово-топографічним управлінням Міноборони. І до змагань на Закарпатті навіть у Естонії, де перші старти з орієнтуванням проводилися ще у 1920-х, на змаганнях використовували не карти, а потайки зроблені з них рукописні копії, плани лісонасаджень чи проекти землеустрою. Та навіть такі примітивні картосхеми у 60-роки по закінченні змагань спалювали, цей процес контролювала спеціальна комісія, а за їх зберігання загрожувало покарання.

Ось як описував карти і дистанції змагань «доужгородського» періоду киянин Віталій Горобець – учасник перших всеукраїнських змагань у Каневі та всесоюзних в Ужгороді: - «Зусилля служби дистанції зводилися не до насичення карт додатковою інформацією і коригування, а навпаки. Щоб не мати проблем з органами держбезпеки, з карт прибирався рельєф, прибиралися повністю або частково просіки, і по таким «німим» картам нам доводилося бігати. Ксероксів тоді не було і карти тиражувалися методом діазотипії – копії виходили рожево-бузкового кольору і не завжди чіткими».

Вибір Закарпаття для проведення перших всесоюзних змагань з орієнтування був невипадковим. Адже саме тут з 1948 року спочатку між селами Солочин та Голубине у Свалявському районі, а потім на перевалі Уклин працював Республіканський табір юних туристів. На його базі з початку 50-х проходили щорічні туристські зльоти школярів України, а 1961 року відбувся перший всесоюзний зліт юних туристів-краєзнавців, участь в якому взяли близько 2000 учасників. Тож у закарпатців був чималий досвід  організації великих спортивних імпрез.

             До оргкомітету всесоюзних змагань 1963 року входила вся закарпатська профспілкова, спортивна та господарська верхівка на чолі з головою облпрофради Василем Магаритою, але безпосередньою організацією чемпіонату займалися керівники Закарпатської облради з туризму Василь Галяпин та Олександр Сарваш. 

             Саме про Олександра Сарваша згадував у книзі «Закарпаття у спортивному вимірі» Василь Федак, називаючи його одним з піонерів повоєнного туризму. «До суддівської колегії всесоюзного чемпіонату я попав з подачі свого хорошого друга Олександра Сарваша, - писав у своїх споминах й відомий тренер і організатор шкільного туризму  в Ужгороді Костянтин Сас, - познайомилися ми з ним у далекому 1955 році, коли я 19-річним брав участь у першій студентській Карпатіаді. Тоді ми пішки пройшли горами від Рахова до Ужка. Вели нас інструктори-провідники Степан Найман, Олександр Сарваш та Йосиф Сікура. 

          На всеукраїнських змаганнях з орієнтування 1963 року, що проходили у Каневі, Олександр Сарваш очолював збірну Закарпаття, а наступного року на подібних змаганнях у Ворохті, працював заступником головного судді по дистанціях. У нього була найбільша, мабуть, колекція топографічних і туристичних карт Закарпаття дорадянського періоду, яка пройшла повз увагу кадебістів, і саме карту з його збірки й було використано для проведення перших всесоюзних змагань.

Це була топографічна карта зроблена у 30-х роках спеціалістами військово-географічного інституту з Праги (?SR 1:75000, Zem? Podkarpatoruská, лист 4569 - Seredn?). Для змагань її збільшили фотоспособом до масштабу 1:25000 і вдосконалили внесенням доповнень окремих елементів змісту відповідно до стану місцевості. Рельєф на карті було вказано комбінованим способом: висотними відмітками, горизонталями з висотою перерізу 100 метрів та штрихами.

У нарисі з історії спортивного орієнтування, опублікованому 2017 року в Щорічнику Естонського географічного товариства (Geograafid ja Orienteerumissport), читаємо: - «Лише з другої половини 1960-х років карти для орієнтування почали потроху вдосконалювати…».     А один з патріархів спортивного орієнтування Генріх Шур згадував, що тільки наприкінці 1966 року вдалося отримати від відповідних органів дозвіл на використання топокарт для змагань, причому всі карти були з грифом «Для службового використання», видавалися учасникам під розписку і після змагань знищувалися. Тож можемо стверджувати, що карта, яку використовували 1963 року в Ужгороді, була найдосконалішою на свій час картою для спортивного орієнтування і разюче відрізнялася своєю точністю і повнотою від всіх тих схем і планів, що застосовувалися раніше.

          Олександр Сарваш відповідав й за формування «закарпатської» частини суддівської колегії всесоюзного чемпіонату (на керівних посадах тут були переважно представники Москви та Ленінграду): головним секретарем змагань був мукачівець Золтан Пинзелик, помічником головного судді змагань з обладнання – ужгородець Олександр Вантюх, головним лікарем – Августин Шпеник, на інших посадах працювали Костянтин Сас, Кароль Яновчик, Олександр Дужак, Павло Карцуб, Ярослав Гайніш, Леонід Добра,  Василь Подгорський та інші.  

          З грудня 1973 й до виходу на пенсію у червні 1988 року Олександр Сарваш очолював новостворену контрольно-рятувальну службу Закарпаття.   

Так як публікацій в українських виданнях того часу знайти поки не вдалося, про перебіг самого чемпіонату можемо дізнатися зі статті «Мадіс Аруя – перший чемпіон СССР зі спортивного орієнтування» опублікованій 14 жовтня 1963 року в естонській спортивній газеті «Spordileht»: - «Спортивне орієнтування є молодим видом спорту, але, незважаючи на це, воно зуміло зібрати навколо себе багатотисячну родину ентузіастів. У суботу в Ужгороді відкрився перший чемпіонат СРСР у цьому цікавому і практично важливому виді дозвілля. Серед чудової природи Карпатських гір 295 орієнтувальників боролися за право стати першими чемпіонами країни. Стартовим видом програми було орієнтування на розміченій трасі. Як стало відомо з лаконічної телеграми, що надійшла з Ужгорода, у цьому виді змагань успішно виступив багаторазовий чемпіон Естонії Мадіс Аруя, який завоював перше місце серед чоловіків і тим самим звання першого чемпіона СРСР. Срібло виборов ленінградець Олександр Котов, «бронзу» — литовець Гітіс Юшка… Серед жінок до першої трійки увійшли литовки Лайма Штаролите, Мєланія Гаусманайте та Єфросинія Кондрашова (стартували учасники біля лісництва у селі Кам'яниця Ужгородського району, а фінішували в урочищі Поташня, що знаходиться західніше від села Ворочева Перечинського району – О.Ц.). Після першого дня змагань у загальному заліку Естонія посідає третє місце з 11 балами. Литва на першому місці з 2 очками, а на другому місці Ленінград, що має 9 очок. Сьогодні стартує другий вид програми чемпіонату – змагання у заданому напрямку. Оскільки наші спортсмени є явними фаворитами у цьому виді, можна сподіватися, що команда в цілому значно покращить свої позиції».

Кращими з українців того дні були кияни: Олена Смирнова зайняла шосте місце, а Борис Леві фінішував з восьмим результатом.

Головна стаття у наступному номері газети «Spordileht» виходить під заголовком «Фантастичне досягнення естонських орієнтувальників: 5 золотих медалей з 6 можливих!»: - «У попередньому випуску газети ми повідомили читачам радісну новину про те, що Мадіс Аруйа завоював чемпіонський титул у першому чемпіонаті СРСР зі спортивного орієнтування на розміченій трасі. Проте у другому виді програми орієнтувальники Естонії показали феноменальний результат, виборовши перші місця як у змаганнях серед чоловіків, так і серед жінок. Чемпіонами СРСР стали Майре Мільян і Майре Яанре, Рейн Тинурі і Арне Ківістік. Такі новини надійшли до нас у вигляді коротких повідомлень на початку тижня (дистанція проходила від села Худльово через ліс до Деренівки, фініш розміщувався на галявині, де зараз розташований санаторій "Термал Стар" – О.Ц.) . Проте вчорашнім вільнюським потягом естонські орієнтувальники повернулися додому. Незважаючи на дощовий пізній вечір, на станції Балті зібралося багато уболівальників, які першими привітали нових чемпіонів. Серед прибулих ми відшукали президента Естонської федерації спортивного орієнтування А. Раукаса, і попросили його розповісти детальніше про те, як проходили змагання.

– Незважаючи  на те, що орієнтуванням займаються переважно в Балтійських  Республіках та Ленінграді, до Ужгорода прибули представники 13 союзних республік (не було тільки туркменської та таджицької команд). Стартувала також команда армійців. Хоча в організаційному плані чемпіонат не відрізнявся від змагань, які організовуються у Прибалтиці, умови для нас все ж відрізнялися. Всі дистанції було прокладено в горах, тож перепад висот на трасі сягав до 400 метрів. Якщо врахувати, що довжина жіночої траси становила 6,8 км, то вже можна уявити, що її проходження було більше пов’язане зі скелелазінням, ніж бігом... Враховуючи наші попередні успішні виступи у змаганні з кращими спортсменами Ленінграда, Латвії та Литви, ми їхали до Ужгороду з твердим наміром посісти перше місце. На жаль, наші сподівання не справдилися. Каменем спотикання стали старти на розміченій трасі першого дня, де литовки майже зі 100-відсотковою точністю нанесли на карту розташування всіх пунктів і зайняли чотири перші місця (їх п’ята представниця була сьомою), здобувши такий великий відрив у командному заліку для Литви, що випередити їх вже було практично неможливо...

         Зате у другому номері програми – дистанції у заданому напрямку, яку спортсмени долали парами, сповна розкрилися здібності наших спортсменів. Так Майре Мільян і Майре Яанре на 11 хвилин випередили ленінградок, що прийняли друге місце, а Рейн Тинурі і Арне Ківістік на 22 хвилини випередили «срібну» латвійську пару.  Хоча у підсумку  наші спортсмени здобули п’ять із шести можливих золотих медалей, у командному заліку  їм довелося задовольнитися другим місцем після Литви. Наступні за Естонією місця зайняли збірні Латвії, Ленінграду, Москви, України та інші…»

З українців цього дня кращий результат був у дуету одеситів – Фред Гарбер та Фарський фінішували з шостим часом, а киянки Олена Смирнова та Любов Черниш з дев’ятим.

Замітка в естонський газеті закінчувалася такими словами:- «Шкода, що діяльність суддівської колегії була не на висоті…».

Про що йдеться? Відповідь знаходимо у спогадах киянина Віталія Горобця (з книги «40 років по КП»): - «Результати змагань у заданому напрямку виводили чоловічу частину збірної України на 3 місце, завдяки чому у загальному заліку наша збірна випереджала Москву. Та всупереч Положенню про змагання (на трасі заданого напрямку результат складається з суми часу двох чоловічих пар та двох жіночих) головний суддя прийняв рішення провести залік за результатами однієї пари чоловічої та жіночої (у Москви друга пара не закінчила дистанцію).  Як пояснював один з його заступників: - «для Москви важливіше, ніж для України, зайняти більш високе місце». На загальнокомандні результати лідерів це рішення не впливало, тож інші команди проти нього не заперечували».    

Проведення чемпіонату на Закарпатті стало чудовою школою для багатьох спортсменів та організаторів змагань і дало поштовх для розвитку спортивного орієнтування в країні. У 1977 році  на 79 сесії Міжнародного Олімпійського Комітету, що проходив у Празі, спортивне орієнтування було визнано олімпійським видом спорту.

Олександр Цепурдей, тренер мукачівського КСО «Товариш»,

фотографії з архіву Костянтина Саса