“Люди хочуть зрозуміти регіон, у який приїхали”: гідеса розповіла про реалії роботи екскурсоводів на Закарпатті

Однією з найбільш активних у цій сфері є ужгородська гідеса Марія Заболотна. За час війни вона волонтерила, організовувала тури для військових.

“Мовчазні екскурсоводи не мають попиту”, — любить казати вона, тож розпитуємо її про трансформації туристичного ринку під час війни.

— Як змінився туристичний ринок під час війни? Адже очевидно, що людям було зовсім не до екскурсій…

— Якщо до великої війни це були великі групи людей, тобто автобусні тури для 15-20 осіб і більше, то за 9 місяців, до жовтня, в мене були тільки 2 автобусні тури з Вінниці.

Загальна тенденція — це 2-5 людей на екскурсії, тобто родина, компанія друзів. Цілком нормальна практика, коли й одна людина приходила на екскурсію.

— Хто ці люди, які брали такі екскурсії?

— Це вимушені переселенці, які опинилися на Закарпатті за останній пів року чи рік та планують тут залишатися. Вони приходять на екскурсію і просять не тільки розповісти історію міста, а й допомогти краще зрозуміти місцевих. Де п’ють каву? Які традиції та звички мають? Які цікаві місцеві слова можна вивчити? Куди мені йти, щоб дізнатися більше?

Ми серйозно обговорюємо угорський чи словацький контекст, культуру кавування. Люди хочуть адаптуватися та зрозуміти регіон, у який приїхали.

Ми це розуміли, тому від початку великої війни було багато волонтерських ініціатив, які мали на меті допомогти гостям міста пізнати його. Наприклад, екскурсовод Віктор Опаленик щотижня проводив такі вільні екскурсії.

Я проводила екскурсії для Руху підтримки закарпатських військових, і тоді ми запросили волонтерів з числа ВПО, аби показати їм місто.

— Що люди вже знали про Закарпаття? Які стереотипи найчастіше доводилося чути і як ти їх спростовувала?

— Упередження були, але, чесно кажу, коли люди до мене приходили, то вже знали, що правда, а що ні.

Найпоширеніші стереотипи “у кожного другого є угорський паспорт”, “ви наживаєтеся на війні” (через ціни на квартири). Було багато й про інфраструктуру — “нема нормальних закладів, побитий асфальт, погані дороги”.

Є ще такий стереотип, який, на жаль, прослідковується всюди. Люди з Закарпаття думають, що воюють тільки наші чоловіки, поки місцеві зі Сходу чи Півдня кудись втекли. А ті, що приїхали і знають, скільки їхніх знайомих залишилися захищати свій дім — думають, що ми тут наживаємося на війні.

Одного разу в мене була екскурсія якраз перед похороном. І клієнт мене в лоба і з таким сарказмом запитав: “А до вас гроби хоча б ідуть?”

Було максимально боляче й гірко.

Тому я розповідаю всім, скільки наших військових зараз на фронті.

— А як ти тримаєш себе в руках у таких ситуаціях? Я б, напевно, або розплакалася або розкричалася. 

— Чесно, важко себе перемикати. От я зранку провела екскурсію, потім пішла на похорон близької й важливої для мене людини, яка загинула на війні, а потім ще мала квест для дітей, яким мала подарувати свято, відпочинок.

Це було дуже важко психологічно витримувати.

Але водночас треба розуміти, що це — робота. Твої емоції формують у людини враження про місто, регіон. Тобто, якби я “запорола” екскурсію, то відчувала б провину, що люди недоотримають важливу інформацію про місто. Вони поїдуть, так і не зрозумівши його унікальність.

Не всі гіди можуть впоратися з цим емоційним навантаженням, часто в останній момент скасовують все. Тому я дуже прошу гостей міста не ображатися на таке, адже дійсно може бути якась емоційно важка причина не йти. Треба розуміти, що гіди — теж люди, які важко переживають війну, як і всі українці.

Деякий час мої рідні були в окупації, під обстрілами, важко виїжджали з Енергодару, який досі під контролем у росіян.

Мені зараз з цим легше: дуже допомогли екскурсії з військовими. Я бачила, які це сильні й позитивні люди попри все, що вони пережили, тож теж маю бути сильною, як вони.

Але це двосторонній процес — погані новини могли спіткати тих, хто замовив екскурсію. Якщо гість готовий пройтися містом, аби відволіктися, то йому треба допомогти — можливо, змінити маршрут, емоційну складову.

— Ти проводила екскурсії для військових? Як це відбувалося?

— Так, я мала домовленість з головним лікарем у військовому госпіталі, і всі охочі виходили зі мною гуляти містом.

Бувало, що це 4-5 годин спілкування і рандомний пошук вулиць, або навпаки — екскурсії на 20 хв, адже люди були на інвалідних візках або милицях, і їм було важко пересуватися.

Заходити в госпіталь було теж дуже важко емоційно. Бо я бачила цих неймовірно класних, сильних, гарних хлопців та дівчат, в яких, на жаль, ампутовані кінцівки або інші серйозні поранення. Хоч більшість трималися позитивно, але й були ті, кому психологічно важко було.

Тому я хотіла їх трохи розрадити — показати місто, яке їх прийняло, познайомити з нашими волонтерами.

Але коли я поверталася додому, то плакала. Важко усвідомити, що цим молодим і крутим людям росія зламала життя.

— Ти волонтерила тільки в Русі?

— З Рухом була до травня, а потім почала допомагати вивозити вимушених переселенців зі Львова до Відня.

Я знаю процедуру: коли забирають паспорти, де туалет, володію іноземною мовою, тож могла зорієнтувати, підказати, порадити і головне — розповісти про країну, в яку їдуть.

На цих маршрутах були люди з Запорізької, Херсонської областей, Маріуполя, яким просто нема куди повернутися.

Цікава річ, але 40% тих, хто виїхав на першому рейсі — повернулися. Можливо, й більше, але це ті, які просили нас допомогти купити квитки назад.

— А платні екскурсії за цей час у тебе були?

— До серпня в мене не було платних екскурсій взагалі. Всі були волонтерські — для переселенців та військових.

А от у серпні був такий високий попит індивідуалів, що ми не встигали навіть перекидати їх одне одному.

Цей стрибок пов’язаний з тим, що люди, котрі приїхали весною, вже адаптувалися, знайшли роботу, і у них з’явився час роззирнутися довкола і дослідити місто, в яке вони приїхали.

Багато хто цікавився мініскульптурками й просив тематичні екскурсії саме з ними.

Один за одним пішли благодійні ярмарки, кінофестивалі. І всі такі: “Вау! Тут є культурна програма”. Все це допомагало пояснити регіон для людей, які ніколи тут не були.

— Як екскурсоводам вижити зараз, адже, судячи з твоїх слів, ринок дуже змінився?

— Мати індивідуальний підхід, вивчити потреби нового клієнта — вимушених переселенців — і бути готовим адаптуватися. Треба себе рекламувати, шукати формат взаємодії у новому часі, наприклад, через інстаграм. Тим, хто працював на потоці, тобто просто приймав автобусні тури один за одним, буде важко.

Багато екскурсоводів бояться пропонували індивідуальні екскурсії, бо думають, що клієнти не потягнуть їхню суму. Але клієнти насправді готові.

Люди навчилися цінувати кожну мить і не відкладають життя на потім — а коли я побачу Карпати? А коли залізу в чан? А коли проведу час з дітьми?

— Чи вдався зимовий сезон? Якраз свята пройшли.

— В кінці жовтня, на початку листопада ми чекали на плідну зиму. Той, хто змінив свій підхід до роботи, мав бронювання на бронюванні. Купа замовлень, день в день.

А потім пішли відключення світла. Тож перед Різдвом всі екскурсоводи були без остаточно підтверджених бронювань. Люди переносили, скасовували тощо.

Також це видно і по тому, що заклади розсилали нам свої пропозиції зі знижками для групи більшими, аніж зазвичай. Якщо така пропозиція є, значить, заклад не заповнений, у них теж немає бронювань.

Ми намагалися скласти перелік тих закладів, які мають генератори й зможуть забезпечити свою життєдіяльність. Але це не рятує ситуацію, бо люди не хочуть їхати з одного регіону, де нема світла, до іншого такого регіону. А це ж їдуть Київ, Харків, Дніпро, та й весь Схід та Південь України.

 

 

— То люди взагалі відмовилися від невеликого відпочинку?

— Зараз у попиті тури до близького прикордоння — Дебрецен, Кошице, Прага.

Моя знайома кілька тижнів тому везла у Кошице 2 автобуси туристів. Люди хочуть різдвяну атмосферу і те місце, де можна відчути Різдво.

Закарпатці, до речі, не люблять працювати на Різдво, це час для родини. Тому, по суті, туристу тут, крім посидіти у номері, нічим зайнятися. Є одиниці, які працюють, але цього недостатньо.

От у Львові працюють на свята, це бізнес для них. Закарпаття до цього ще не готове.

Але невідомо, що краще. З одного боку, це бізнес, дохід. Але з іншого — можливо, на свята варто побути з родиною. Бо цей рік якраз показав, що наша сім’я — це найцінніше, і ми можемо не встигнути з ними набутися.

Я з родиною теж вперше за багато років поїхала разом у Київ на це Різдво. Бо раніше я завжди пропускала, адже працювала. І провести час разом було чудовою ідеєю!

— Про різдвяний настрій. Було дуже багато дискусій навколо ялинки. Чи відчувається зараз, що дарма її поставили?

— Перше — подивіться на Бучу і Харків, там поставили ялинки, бо це дозволяє перемкнутися від цього жаху. Тоді чому Ужгород, куди приїхало багато мам з дітками, а також військових та людей з важким емоційним станом, не може поставити?

Друге — подивіться на фото площі, коли ялинку тільки поставили. Повно народу, яблуку ніде впасти. Миколайчикам навіть не було як пройти. Якби людей там не було, то так — ялинка була б не потрібна.

— Чи варто зараз взагалі щось навіть трішки святкувати? От ми посвяткували, а цілі дні обстріли що на позиціях у хлопців, що по Києву та інших містах.

— Якщо люди не відсвяткують Новий рік, але в кінці січня наші знову вдарять по кримському мосту — то нащо нам той Новий рік, міняємо дати (усміхається). І 11 листопада (коли звільнили Херсон — авт.) святкували, певно, більше ніж будь-яке інше свято.

Досягнення наших хлопців та дівчат на передовій — це завжди свято національного масштабу!

Тому я дійсно б радила більш нейтрально ставитися до свят, занадто не захоплюватися, бо живемо у час війни, і щодня може статися будь-яка трагедія, яка за раз перекреслить всі позитивні емоції. Треба себе готувати до будь-чого.

Тому найбільше, я впевнена, українці будуть святкувати день нашої Перемоги.

— А як ти її відсвяткуєш?

— Вип’ю святкового закарпатського вина, бо кримське просто ще не встигнуть привезти. А потім піду поспати нарешті спокійно.

Гичка Галина, Varosh

Фото: Тарас Вовчин, Cергій Денисенко та з особистого архіву героїні

 

03 січня 2023р.