Михайло Дорогович
Нещодавно пан Михайло презентував нову роботу – серію знімків «Культурний етнос Закарпаття». Проєкт, зреалізований у Закарпатському музеї архітектури та побуту, демонструє самобутність, характер жителів найзахіднішого регіону України кінця ХІХ – початку ХХ ст. Світ побачив різні етнічні групи закарпатців у всьому багатстві автентики: від вишитих сорочок до хат. І вразився колоритом нашого краю. Закарпаття прозвучало голосно і гідно.
Фотопроєкт «Культурний етнос Закарпаття» вже виборов на двох престижних міжнародних фотоконкурсах – New York Photography Awards 2022 (США) та Tokyo International Foto Awards 2022 (Японія) – «срібло» у номінаціях «Люди/Культура».
В інтерв’ю Медіацентру фотохудожник Михайло Дорогович розповів про роботу над проєктом, значення для нього нагород і творчі плани.
- Пане Михайле, найперше вітаємо Вас з нагородами! Розкажіть, будь ласка, як і коли виникла ідея створити фотопроєкт у скансені?
– Ідея давня. І тому трохи зазнавала трансформації. Спочатку я хотів поїздити по Рахівщині, Міжгірщині й познімати там літніх людей, які ще живуть у старих хатах, де збереглися елементи отого давнього побуту. Але постало фінансове питання. Та й я розумів, що абсолютної автентичності не досягну, адже у людей в інтер’єрах є сучасні побутові речі, які мені заважатимуть, треба буде просити їх кудись прибрати. Одне слово, незручно і мені, і їм. Тоді я подумав: ми ж маємо музей народної архітектури та побуту зі справжніми хатами, колекцією автентичного одягу, людей, які належать до різних етнічних груп, то чому б не скористатися цим? Адже тоді фотографія буде максимально чесна, без фальші на всіх рівнях. Тож я звернувся до директора скансену, доцента кафедри археології, етнології та культурології УжНУ Василя Коцана з пропозицією посприяти втіленню задуму. Він радо погодився, за що йому дуже вдячний.
- Хто допомагав Вам створювати цей проєкт ?
– Розумієте, цей проєкт – результат мого ентузіазму і людей, які його підтримали, погодилися за «дякую» приділити для нього свій час. Нас ніхто не фінансував, не допомагав. Робили все самі маленькою командою: Василь Коцан консультував мене, надавав локацію і одяг, писав тексти для підпису кожного фото; працівниці музею допомагали вдягати моделей і власне самі моделі. Все.
- До слова, про моделі. Як підшуковували людей? Серед них бачимо журналістів, туризмо-, краєзнавців…
– Моделей знаходив серед знайомих. Ті іноді на моє прохання приводили своїх, як-от Михайло Бабидорич запросив Андріану Гузак. Скажу, було складно. Люди не хотіли, боялися, соромилися, не розуміли про що це буде. Публічні особистості, до речі, легко йдуть на контакт, а з іншими – проблема. Та й мені були потрібні колоритні, «живі» обличчя, без гриму. А ще я хотів, щоб моделі справді мали стосунок до того чи того району. Наприклад, батько мого колеги по університету Олександра Коваля з Міжгірщини, тому я сфотографував його у хаті с. Рекіти у бойківському народному вбранні. Ми так і працювали: от знаходився хтось з Рахівського району, я телефонував Василю Коцану, він готував відповідну хату, одяг, і ми йшли знімати. Мені було важливо, щоб був колорит, адже це художній проєкт, художня фотографія.
- Як довго Ви працювали над фотопроєктом? Про що думали, знімаючи?
– Працювали з початку жовтня до кінця листопада. Потім стало дуже холодно, найперше – моделям, тому ми завершили. До речі, навесні хочу продовжити проєкт, відзняти інші етнічні групи. А потім зробити в Ужгороді виставку преміум-класу всіх робіт серії. Щоб люди приходили й насолоджувалися тим, що бачать.
Щодо думок… Боже, про що я лише тоді не думав (сміється. – Авт.). Насправді, найбільше мене хвилювали технічні моменти: як правильно зробити експозицію, композицію, виставити світло. У тих хатах дуже складні умови освітлення. Можна було просто все залити світлом, але ж це була б брехня. Ті люди так не жили. Мав бути рисунок світла. Через невеликий простір було складно скомпонувати кадр, щоб усе поміщалося: люди, одяг, інтер’єр. Тому треба було знайти правильний ракурс, продумати, промалювати всі моменти, щоб перед глядачем був живопис.
Розумієте, я працюю лише на одну фотографію. На кожній з локацій було 200–250 фотографій. Я вибрав – одну. Мені цікаво, щоб одне-однісіньке фото розповідало про все. Більше не потрібно.
- У Ваших фото відчувається атмосфера. Враження, ніби перед тобою на знімку не моделі, а реальні люди, які живуть саме отак.
– Мені хотілося такого ефекту. Думаючи над поданням, крім технічних моментів, згадав, що люди в ті часи перед камерою були дуже скуті, закомплексовані. Ніяких усмішок, емоцій. Фото як на документ. Тому мої моделі у таких позах. Це, як на мене, створило камерність. Подачу треба витримати, щоб знімок став живописом, а не просто фотографією.
- З цієї серії, чи є світлина, яка Вам найбільше подобається і чому?
– Так, це перше фото з двома жінками (моделі – журналістки О. Штефаньо і Т. Когутич), яке, власне, і представляє весь проєкт. Для мене воно найсильніше у серії, тому я взяв його за основу, обкладинку. У ньому такий колорит, кольори дивовижні! А ця осінь за вікном! Слів замало, щоб передати, що я відчуваю, коли дивлюся на нього.
- А в принципі цей фотопроєкт вийшов таким, як Ви хотіли, чи, можливо, перевершив сподівання?
– Не повірите, але я не бачив його, коли починав. Хвилювався через це, бо не розумів, яким має бути кінцевий результат. Ця темрява у хатах спочатку збивала мене з пантелику… Я насолодився цією роботою. Але, чесно кажучи, і не думав, що вона здобуде таке визнання.
- Крім Вашої майстерності, можливо, зіграло на руку й те, що Україна нині у світовому тренді. Цікаво все, що з нею пов’язано.
– Я теж про це думав. Але, наскільки я помітив, міжнародні фотоконкурси дуже поважають традиції, автентичність, колорит. Всі фото, які мають до цього стосунок, для них на першому місці. Якщо на шальки терезів покласти красиво сфотографовану дівчину (вдягнену чи ні) і світлину, на якій йдеться про етнічність, культуру, трагедію, то остання переважить. Розумієте, у США, Японії чи десь-інде наша автентика виглядає набагато цікавіше, ніж ми думаємо. Для нас це звичне, для них – нове. Вони захоплюються кольорами, предметами… Фотографія – це мистецтво вражати. Глядач повинен щось відчувати, коли дивиться на неї, думати над тим, що бачить, цікавитися, хто на ній. А якщо, глянувши на знімок, спитає фотографа, на яку камеру він знімав, значить, це не художник, а зануда.
- Ну про Михайла Дороговича так не скажуть????. Якщо говоримо про нагороди, то що вони означають для Вас? Зрозуміло, крім того, що приносять відчуття морального задоволення.
– Вони мене надихають, дають поштовх працювати далі. Я розумію, що мої роботи цінні, що все недарма. За кордоном художників держава підтримує, фінансує проєкти, як мої. Їх експонують на постійній основі у музеях. Це правильно, адже йдеться про популяризацію країни, її культури, особистостей. А у нас на високому рівні це нікого не цікавить. Все тримається на особистому ентузіазмі митця, його фінансових можливостях, адже участь у конкурсі теж коштує грошей. Тож коли з-поміж багатьох сотень світлин відомих і невідомих фотографів з усіх куточків світу журі, у яке входять професіонали своєї справи, обирає твоє як одне з найкращих, – це радує, не дає падати духом.
Проте найголовніше у цих конкурсах інше: якщо фото виграє, то потім його возять на виставки у найкращі галереї світу. Тобто твою роботу побачить пів земної кулі. Ось чому престижно вигравати міжнародні конкурси. І це для мене найцінніше.
- Світ побачив Закарпаття в етнічних строях, селянських хатах. Яким ще наш край Ви б хотіли показати людям? Про кого чи про що розповісти?
– Хочу влітку поїхати на Рахівщину і Міжгірщину у далекі села й познімати стареньких, ремісників. Там ще зберігся колорит, ще живі люди, у побуті яких немає нинішніх благ. Хочу зробити це, поки є де і з ким. Бо воно вже все на межі. Це має бути серія «живих» портретів з художнім акцентом. Фотографуватиму не лише в інтер’єрі, а й екстер’єрі: як вони набирають, несуть воду з колодязя, пораються біля худоби тощо. І обов’язково у дощову погоду, щоб мряка надворі, туман. Це потрібно не лише для художнього ефекту, а й для «правильного» світла. Воно у фотографії найголовніше. Я хочу показати сутність важкого життя горян, а це можна передати лише, коли є «правильне» світло. Як на картинах Володимира Микити (задумано. – Авт.). Оця похмурість на його полотнах, натруджені руки розповідають правду про життя цих людей.
У мене є відчуття, якщо я цього не зроблю, то ніхто не зробить. Тому поки є бажання, треба йти і втілювати задумане у життя. Маю надію, що завдяки таким проєктам люди усвідомлять цінність автентики, колориту і будуть берегти це, відновлювати. Розумієте, коли люди бачать щось красиве, вони починають тягнутися до нього. Просто треба показати, що ось це ніби старе і звичне насправді гарне, надзвичайно важливе, цінне. Тоді приходить усвідомлення, що треба поважати і берегти свою минувшину, бо це наше коріння. Куди ми без нього? Вірю, мені вдасться.
До цієї новини немає коментарів