Втрачений Ужгород: що таке сюрет і як його відзначали (ФОТО)

Сюрет справді був дуже важливою частиною життя місцевих жителів. Більші й менші виноградники тоді тримали багацько людей, кожен ґазда вважав своїм обов’язком приготувати таке вино, щоб гарно пилося потім цілий рік – на свята і в будні. Та аби те вино створити, треба було спершу зібрати виноград. І тут вже до процесу підключався не лише господар, а й уся його близька і далека родина. У кінці вересня – на початку жовтня власники виноградників кликали собі на поміч рідних і друзів, а потім і самі йшли до рідних та друзів на допомогу. Таким чином приблизно два тижні місцеві жителі займалися тим, що збирали свій урожай і допомагали родичам зібрати їхній. В подяку за роботу господар мусив нагодувати і напоїти родичів-помічників, а також дати їм додому трохи свого винограду.

Майже так само все проходило на більших виноградниках, яких в Ужгороді раніше було дуже багато. Вони розташовувалися на пагорбах Кальварія, Малий Дайбоц, Великий Дайбоц, Церко, Мотто – тобто на узвишшях вздовж нинішньої вулиці Собранецької, Дайбозької, на Червениці. Пагорби були поділені на ділянки і майже повністю засаджені виноградом.

Вулиця Глибока (нині – Кошицька) з виноградниками, аерознімок 1940-х років із книжки Tóth János «A XX. Század családi tükörben»

Звісно, аби зібрати з них урожай, потрібно було чимало людей. Роботи починалися на таких ділянках не будь-коли, а в офіційно визначені дні. Вирішували це виноградарі на спеціальних щорічних зборах, там же домовлялися про розмір заробітної плати для найманих збирачів винограду. Варто зазначити, що таке призначення певних днів для сюрету хоч і було з боку конкуренції чесним, іноді підводило виноградарів. Не маючи таких точних метеорологічних прогнозів, які ми маємо нині, вони не могли передбачити погіршення погоди чи похолодання, тож часто пропускали сприятливий для сюрету час і були змушені збирати виноград у дощову погоду.

Зазвичай сюрет починався в нашому місті 5-15 жовтня. При цьому виноградарі домовлялися з навколишніми населеним пунктами не проводити сюрет разом, аби наймані працівники могли попрацювати і тут, і там. Починали зазвичай збирати виноград у Радванці та Горянах, продовжували в Ужгороді і закінчували у – Нижньому Солотвині та Середньому. Як це проходило, можна дізнатися з тодішніх газет, які описували старі традиції сюрету.

Так, перед початком виноградарі починали підготовчі роботи. У ті теплі дні, коли над всім містом розносився аромат свіжого сливового варення і висів дим від вогнищ, на яких у казанах на кожному подвір’ї варили цей леквар, чоловіки відкривали свої підвали і викочували надвір порожні бочки. Поки підвали провітрювалися, бочки треба було добре вимити, просушити, обкурити. У такі дні особливо людною і шумною ставала вулиця Пінцешор (Підвальний ряд, нині – Ольбрахта), посеред якої стояли ряди брудних і вже вимитих винних бочок. Із наближенням сюрету власники виноградників або спеціальні доглядачі – вінцлери – часто приходили ночувати на виноградники, бо туди починали навідуватися крадії, які зрізали стиглі грона.

У перший день офіційно призначеного сюрету, рано-вранці, господар виноградника стояв на вході до своєї ділянки і чекав збирачів. Він запрошував приєднатися усіх своїх родичів і друзів, але чекав і найманих робітників. Наймалися на такі роботи навіть студенти і діти – для цього у навчальних закладах здавна були спеціально запроваджені сюретові канікули. Люди сходилися на виноградник, господар направляв їх на певні ділянки – і починалася робота. Сюрет любили за особливу атмосферу, котра панувала на виноградниках під час цих робіт. Люди виконували роботу легко і з задоволенням. Дівчата балакали і співали, перепочивали, куштували стиглий виноград, перегукувалися з хлопцями. А ті полюбляли жартувати з дівчатами, наприклад, ловили жаб і кидали їх збирачкам під ноги, сміючись із їхніх вересків.

Так ряд за рядом збирачі винограду піднімалися вище горою. Зібраний у кошики і відра виноград зносили до великого дерев’яного корита, в якому босоніж стояв міцний чоловік і розминав грона ногами. Сік, який витікав з цього корита, проціджували і вивозили з гори для подальшої переробки. У середині ХІХ століття ця традиція вже поступово ставала рідкістю, на унґварських виноградниках з’явилися преси, й чим далі – все більші. Те, як відбувався збір і вижимання виноградного соку, обов’язково приходив перевіряти найстарший член родини власника. Класична картина того часу – старенький дідусь у капелюсі з палицею в руках, котрий вже не має сил піднятися на гору, але мусить бути у такий день на виноградниках, аби проконтролювати якість соку. Він сідає на маленький стільчик біля пресу, а його старенька дружина йде подивитись, як просувається підготовка до обіду.

Коли на гору опускався вечір, між рядами, де не встигли закінчити збір, запалювали вогнища і продовжували роботу. Коли ж усе було зібране, працівників запрошували на частування. На винограднику накривали столи, у тарілки втомлених збирачів накладали гарячий гуляш, знімали з вогнища запечену хрумку качку, курку, сало, наливали у склянки вино. В цей час на виноградник приходили ромські музиканти, починалися співи й танці, молодь заводила ігри. Ще одним обов’язковим атрибутом вечірнього відпочинку на виноградниках були феєрверки (газети писали, що молодь запускала вогняні колеса, вогняних змій та ракети). Вночі компанія сідала ближче до вогнища, співала пісень і пила вино, святкуючи завершення збору урожаю. Це було останнє свято року на свіжому повітрі, тож люди ним насолоджувалися, не розходячись до пізньої ночі. А тоді можна було побачити, як з виноградників групками, підсвічуючи собі лампами і вогниками, люди спускались на відпочинок.

Сюрет на виноградниках Ланди, фото – з архіву родини Ланда

Коли урожай у всьому місті було зібрано, починався період сюретських балів. Їх влаштовували навчальні заклади і культурні товариства, а починався кожен такий бал святковим міні-парадом (гості в яскравих костюмах ішли або їхали бричками вулицями, співаючи і танцюючи). На пишність цих балів ніяк не впливало те, яким був тогоріч урожай – хорошим чи не дуже. Сюрет був багаторічною традицією, яку не порушували. Натомість бували і справді такі роки, коли святкувати не було й причини. Наприклад, коли у кінці ХІХ століття до нашого краю дісталася філоксера – дуже дрібна, але вкрай небезпечна комаха, яка винищила майже половину угорських виноградників. Її розповсюдження почалося у нас десь у 1890-му, згодом газети писали, що у Середньому та Нижньому Солотвині були винищені філоксерою майже усі виноградники. Лише з 1900 року журналісти публікували, що філоксера – поборена і виноградники почали поступово відновлюватися. Тоді також в пресі багато уваги приділяли тому, аби навчити виноградарів культивувати нові сорти, доглядати за своїми ділянками та робити якісне вино.  Бо була думка, що наші винороби не вміють робити справді хорошого вина, не дотримуються технологій, змішують сорти, не приділяють належної уваги зберіганню, не слідкують за температурою у підвалі, що дуже важливо для дозрівання вина. В результаті якість напою навіть в одного винороба ніколи не була однаковою, смак з кожної бочки був непередбачуваним. 

Але повернімося до сюрету, точніше до того, чому ця чудова традиція зникла. Ще у 1899 році газета «Ung» писала: «Йде до того, що наші внуки навіть не будуть знати, що таке сюрет. Не знатимуть, які відчуття нас переповнювали від одного цього слова». Вже тоді починали занепадати ужгородські виноградники, в першу чергу через те, що наші старі насадження не могли конкурувати з берегівськими та мужіївськими, де насадили американські сорти винограду, які давали значно більший урожай.

Далі, у роки Першої світової війни, в місті виросло споживання вина (можливо, через присутність у місті великої кількості військовослужбовців), більше виноградарів почали продавати вино, яке раніше робили лише для себе. Вони зрозуміли, що на цьому можна добре заробити, тому збільшували площі насаджень, закупляли професійні вдосконалені преси, а відповідно до збору урожаю підходили не як до родинного свята, а як до промислової потреби. Все більше на зборах працювали сезонні наймані робітники, за якими господар пильно слідкував, аби не пропустили жодної виноградинки і не з’їли багато. Звісно, коли це стало рутинною роботою, припинилися жарти і співи в галереях.

Сюрет на ужгородських виноградниках Ланди, фото – з архіву родини Ланда

Згодом Ужгород почав розширюватися в бік виноградників: з’явилися нові вулиці (наприклад, Виннична), розширювалося кладовище на Кальварії, побудували водозабір тощо. Але остаточно сюрет зник разом із виноградниками вже в радянські роки, коли вони стали державними, почала розбудовуватися вулиця Кошицька, звели комплекс будівель лікарні, університет із гуртожитками. Поступово площа виноградників ставала в місті все меншою, нині ж від них не залишилося й сліду. Так сюрет, як масове свято, зосталося лише в нашій історії, а виноград, як невід’ємна частина цієї історії, є хіба лише на гербі Ужгорода.

Тетяна ЛІТЕРАТІ, «Про Захід»