Михайло Рошко: «Література вчить думати, розбиває стереотипи, допомагає дивитися на світ сміливо і чесно»

Михайло Рошко: «Література вчить думати, розбиває стереотипи, допомагає дивитися на світ сміливо і чесно»
В УжНУ працює чимало обдарованих, неординарних і заточених на активну реалізацію власного багатогранного таланту особистостей. У цій когорті й Михайло Рошко - двічі випускник УжНУ, кандидат філологічних наук, письменник, журналіст, науковець, викладач, декан факультету іноземної філології. Попри багатолітнє особисте знайомство з досвідченим педагогом, нагода відверто поспілкуватися про серпантини його професійної біографії та сьогоднішні виклики освітнього процесу, випала тільки тепер...

 

- Пане Михайле! Ти народився у Міжгір’ї і твоїми земляками є видатні українські поети Василь Гренджа-Донський і Петро Скунць. Зростаючи у такому етнокультурному середовищі ти вирішив здобувати фах російського філолога. Що зумовило твій вибір? Як проходили студії в УжДУ?

Зразу після школи я взагалі не думав про вищу освіту. Мені подобалося працювати інструктором на турбазі вдома, у Міжгір’ї – я виріс по сусідству з двома всесоюзними турбазами. З 8-го класу я уже був позаштатним гірським рятувальником, гірськолижником. Взагалі думав, що буду й надалі працювати інструктором та писатиму оповідання і романи. Я з дитинства був закоханий у художню літературу, читав «запоями», то ж бачив себе у майбутньому письменником, журналістом… Але в армії (я служив у військах ППО на території Угорщини) зрозумів, що для того, аби стати хорошим письменником, добре б повчитися на філологічному факультеті, щоб вивчити шедеври світової літератури і зрозуміти основні таємниці письменницької творчості.

Зізнаюся, що у школі найгірше мені давалася… англійська мова, а без неї вступити до університету не було можливості - четвертим іспитом на усі спеціальності потрібно було складати іноземну мову. Тож я у армії почав самостійно вчити англійську і згодом вступний іспит склав на «відмінно» (іспит з англійської у мене приймала Ольга Вікторівна Кишко). Поступив на відділення російської філології, бо хотів вивчати зарубіжну літературу, а в школі «зарубіжку» викладали в рамках російської літератури.

Не дуже любив учити мову, граматику, правила – трохи було нудно, а от у літературі просто кохався, багато читав, досліджував. Моїми хорошими наставниками з літератури були викладачі Віктор Аріповський, Тетяна Чумак, Іван Сенько, Станіслав Шошура, Людмила Лімонова, Євгенія Власова. Я читав і аналізував набагато більше, ніж було заплановано університетською програмою. От мене й «помітили» - тодішній завідувач кафедри російської літератури Станіслав Шошура і доцент Іван Сенько запропонували мені залишитися на кафедрі викладачем. Для мене це стало повною несподіванкою. Але на той час (кінець «перебудови») всесоюзні турбази уже починали занепадати, а потім і взагалі «розвалюватись» і я усвідомлював, що в Ужгороді, та ще й в університеті, буду тісніше пов’язаний з літературою, тому й залишився.

Дуже скоро зрозумів, що мені запропонували роботу, котра подобається, і в яку я закохався раз і назавжди. Мене полюбили студенти, їм були цікаві мої лекції, а у мене від читання лекцій теж «виростали крила». І донині виростають!

-  Добре пригадую твої новаторські і динамічні телепрограми на Закарпатському ТБ у 90-і роки минулого століття учасником яких був і я. Чим полонила тебе тележурналістика?

Уже працюючи в університеті пішов на обласне телебачення і запропонував себе у ролі журналіста. Мені дали можливість спробувати – усе вийшло і я став працювати. Спочатку робив цикл передач «Студенти і доценти» - про життя УжДУ. Залучив до роботи своїх студентів з української філології: Ларису Липкань, Олю Попович, Інну Москвіну. Після закінчення філфаку усі три стали відомими тележурналістками, і я пишаюся, що залучив їх до тележурналістики. Робив ювілейні телефільми «УжДУ – 50» і «УжДУ – 55», програми про валютчиків, безхатьків, екзорцизм – тоді це були перші в області програми на таку тематику. Взагалі тележурналістика мені дуже подобалась, але коли прийшов час активно доробляти дисертацію– часу на додаткову роботу на телебаченні не було і я звільнився з телекомпанії

- Ти одним з перших закарпатців мав нагоду стажуватися у країнах Західної Європи та США. Як тобі вдалося у ті роки «прорубувати вікно» на Захід?

З телережисером Іллею Юрковецьким і оператором Степаном Копрушаком ми створили телефільм «Землі тяжіння», який став переможцем в області і отримав друге місце на першому всеукраїнському телефестивалі «Україна: диво дивовижне» (1996). От мене і включили до програми «IREX» - програму стажування  у США. Стажувався я у 1997 році на телекомпаніях штату Нью-Йорк. Там я відзняв три телефільми про США під назвою «Як ся маєш, USA». Це були перші на Закарпатті телепрограми про Америку. Потім, у 1998-му році, проходив наукове стажування в університетах Шотландії. Там теж відзняв телефільми «Як ся маєш, Шотландіє» і «Як ся маєш, Англіє»…. Ну, а вже потім були виступи на літературному вечорі у Дармштадті, публікація оповідань у французькому журналі, і просто подорожі, щоб побачити світ. Загалом я відвідав 41 країну.

- Твоя літературна творчість є вельми оригінальною і двічі вшанована обласною премією ім. Ф. Потушняка та премією «Коронація слова» у Києві. А одна із укладених тобою антологій - «Джинсове покоління» - узагалі стала символом літературної епохи молодої генерації закарпатських письменників.

Свого часу у мене виникла ідея згуртувати своїх ровесників в одній книжці - поетів і прозаїків, тих, що народилися в 60-70-ті роки: Петро Мідянка, Мирослав Дочинець, Василь Кузан, Сергій Федака, Тетяна Кобаль, Олександр Гаврош, Оксана Луцишина… Серед студентів теж бачив талановиту молодь: Андрій Любка, Валентин Кузан, Ірина Ликович, Ірина Надворна, Вік Коврей - їх включив окремим розділом. Думав, як назвати. Ми ж чи не перші уже в шкільному віці, у 70-х роках, носили джинси. Це тоді засуджував комсомол як щось «проЗахідне», «антирадянське», «неідейне». От я і назвав збірку «Джинсове покоління». Ми тоді вперше в Ужгороді робили масові презентації в барах, у рові під замком, а потім в КНУ ім. Т.Шевченка, в Могилянці, на львівському Форумі…. Тоді «старші письменники» мене критикували, мовляв, кого я туди набрав (академічно відомим на той час був тільки Петро Мідянка, але навіть він ще був далекий від Шевченківської премії). Хто ж тоді відав, що з моїх «джинсовиків» вийдуть такі знаменитості: три лауреати Національної премії ім. Т. Шевченка у галузі літератури (Петро Мідянка, Мирослав Дочинець, Оксана Луцишина), або такі відомі таланти, як Андрій Любка, Олександр Гаврош… Потім було продовження – альманах «Корзо: Джинсове покоління – 2».   

- Звідки черпаєш теми для своїх психологічно складних і часто дискомфортних творів, хто є прототипами героїв?

Перший цикл художніх новел був написаний на тему армійської «дідівщини». Я пройшов таку «круту» армійську школу, що не побажаю і ворогові: тодішні неписані армійські закони були подібні до законів «зони». Такі негативні явища замовчували, про них не згадували навіть журналісти. Я усе це пережив на собі, то й хотів першим у тодішньому Союзі про це написати. Правда, поки ще студентом шукав, як опублікувати свої армійські оповідання, мене випередив уже відомий на той час московський письменник Юрій Поляков, надрукувавши у журналі «Юность» повість «100 дней до приказа». Це була перша на весь Союз публікація про «дідівщину» в радянській армії. Коли вийшли мої оповідання - спочатку «Стукач» у першій збірочці «Коли шепоче дощ» (1991), потім «Покарання», а уже у 1993-му році – збірка «Там, где нет женщин» – то вони виявилися загалом «другими» у пострадянських країнах і першими в Україні (у Юрка Андруховича були оповідання про армію, але не про «дідівщину»). У них я описував персонажів, котрих добре знав під час служби у армії, а персонажі – зібрані з кількох прототипів. Після виходу книжки хлопці, котрі служили, часто питали: «А ти звідки так точно усе це знаєш? Це ж відбувалося в нашій військовій частині».

Мене найбільше цікавило, як так ставалося, що переважна більшість нормальних, добре вихованих хлопців, потрапивши в армію, легко приймали неписані дикі правила «дідівщини»: спочатку ставали «салабонами», тобто «жертвами», котрих б’ють, над котрими знущаються, котрих заставляють робити усю «чорну» роботу не тільки за себе, але і за «дідів», а потім вони самі стають «дідами»-садистами, знущаються над новобранцями. Чому та машина так легко міняла систему моральних координат юнаків?

- То ж, на твою думку, що спричинило такі моральні вивихи у тодішній армії?

Цілком вичерпно відповісти складно. Мій батько служив у армії на початку 50-х років на Далекому Сході – у Приморському краї, на Курилах, і розповідав, що тоді такого явища в армії не було. Наскільки мені відомо, «дідівщина» з’явилася після того, як до армії почали брати тих, хто відбув покарання у в’язницях.  «Блатні» і принесли в армію закони «зони». В армії роль «блатних» грали солдати, котрі прослужили рік і більше: так звані «діди». А солдати першого року служби – «салабони» – їх часто і називали так, як «блатні» у зоні називали не блатних: «мужики».

- Як так ставалося, що майже усі підкорялися цим нелюдським правилам поведінки?

Думаю, що 18 років ще не достатньо зрілий вік, аби мати твердий стержень цінностей, сформовану систему поглядів. Вирвані зі звичайної системи координат, вони потрапляли у щось зовсім невідоме і небезпечне, де їх зустрічали згуртовані солдати другого року служби, котрі разом починали залякувати і бити групою («діди» завжди кидалися один за одного усі разом, якщо хтось із молодих наважувався суперечити), чого ще мало знайомі між собою «салабони» робити не вміли. Я таке показав у своїх оповіданнях. Звичайно, існувала також ціла «філософія» морального виправдання таких правил. Наприклад, тебе переконували, що армія – це школа мужності. Ти тут повинен навчитися не тільки стріляти, воювати, але й терпіти усі труднощі воєнного життя, навчитися терпіти біль, зносити катування, а то раптом війна, ти потрапиш до рук ворога і тебе катуватимуть. Якщо не звик терпіти катувань – то легко видаш ворогам військову таємницю. Тим паче, що ті, хто тебе катує – самі раніше були катовані, усе стерпіли і мають «моральне право» і тебе привчити терпіти біль, знущання, дискомфорт. Виводили ще філософію жертовного терпіння, щоб тебе не скалічили, не вбили, бо якщо виступиш проти «дідів» - то привезуть додому або калікою, або взагалі труп. Я намагався у новелах передати дух подібних «отруйних філософій».

- Ці твої армійські новели унікальні. А як щодо інших новел?

У мене є цикл оповідань-«страшилок»,або так званих «містичних», і повість «Ревнощі з того світу». Є цикл новел про кохання, особливо із студентських років. Про що б я не писав, головним для мене є спроба зрозуміти і передати складнощі психології людської поведінки. Навіть у містичних творах містика – тільки тло, «замануха» для читача, головне – людська психологія, таємниці життя.

- Творчість письменника заважає чи допомагає досліднику-літературознавцю і викладачу-лектору?

Усе тісно пов’язано. Якщо ти вмієш створити художній текст, то це тобі однозначно дає ключ до розуміння творчості інших письменників, тобі легше їх зрозуміти. Той, хто сам вміє створити художній текст, легше пояснить студентам таємниці інших художніх текстів. Так мені видається. Недаремно провідні університети світу запрошують викладати літературу письменників. Тут УжНУ іде в ногу з американськими і європейськими вишами.

- Нині, у часи безкінечних карантинів та дистанційного навчання, багато викладачів скаржаться на брак «живого» аудиторного спілкування зі студентами. Твої онлайн-лекції стали мегапопулярними. У чому секрет?

Лекції були популярними ще під час «живого» аудиторного спілкування зі студентами: не може створити цікаву відеолекцію той, хто не може прочитати цікаву «живу» лекцію в аудиторії. Але я давно відчув, що потрібно вириватися з рамок аудиторії до широких кіл слухачів, котрі люблять художню літературу і хочуть краще у ній розбиратися. Бачив зразки відеолекцій викладачів США і Англії, Франції і Німеччини. Кияни уже давали лекції. Я зробив перші відеолекції на Закарпатті. Колеги-викладачі з різних міст України, письменники, журналісти, вчителі літератури, просто читачі телефонували і ділилися враженнями від моїх лекцій. А секрет успіху простий: лекція повинна бути фахова, глибока, цікава, динамічна. Багато залежить і від особистості (темпераменту) викладача – не можна бути млявим, нудним, занадто повільним. Не можна весь час відходити від основної лінії викладу, не можна нагромаджувати купу термінів, ховаючи за ними відсутність глибокої думки. Тобто навіть дуже складні речі потрібно вміти пояснювати доступно, з живими прикладами, живою розмовною мовою. Читаючи лекцію я люблю своїх слухачів, довіряю їм, чесно хочу поділитися своїм досвідом, своїми відкриттями. Так, я завжди подаю у них багато своїх відкриттів щодо відомих світових шедеврів, своє прочитання. Тому у них ви почуєте багато такого, чого не знайдете в жодних інших лекціях, статтях, монографіях. Переглянути мої відеолекції можна на You Tube каналі.

Яка головна мета твоїх лекцій? Взагалі предмету «зарубіжна література»?

 Я викладаю зарубіжну літературу ХХ століття. Бачу кілька найважливіших завдань у вивченні цього предмету. Читання художнього шедевру – це ніби підключення до точки зору генія. На якийсь час ти «дивишся на світ і людей його очима». Тільки для цього потрібно навчитися «читати між рядками», вичитувати у тексті усі приховані смисли, розуміти натяки. Цьому я і намагаюсь навчити своїх студентів. Окрім того, література вчить думати, розбиває стереотипи, модні штампи. Вона ніби «знімає» з твоїх очей окуляри, котрі звужують твоє бачення, викривляють його. У когось окуляри «рожеві», у когось «чорні»… І перші, і другі обманюють, дають фальшиву картину. Література допомагає дивитися на світ сміливо і чесно, без викривлень, не «через окуляри». Завдання художньої літератури – відкривати творчий потенціал читачів, «заражати» творчістю, допомогти краще розуміти закони життя, оточуючий світ, людей, і зрештою – себе самого. Я радію, коли відчуваю, що мені вдається допомогти студентам рухатись у напрямку розквіту творчого потенціалу.

- Як викладацький колектив факультету реагує на сучасні виклики в освітній сфері?

У нас на факультеті загалом дуже високопрофесійні викладачі, творчі, новатори, закохані у свою справу. Тому справляються дуже добре, я пишаюся своїм факультетом, нашими викладачами. Ми весь час вдосконалюємось, шукаємо нові методи і методики. І студенти наші – одні з найкращих в УжНУ.

-  Чи не розглядаєте перспективу підготовки фахівців з китайської мови?

Розглядаємо. Скоро буде.

- Яким бачиш майбутнє своїх нащадків? Яке майбутнє їм пророкуєш і до чого готуєш їх?

Бути людяними, творчими, мудрими, добрими. Навчитися любити людей і світ. Бути поблажливими до слабкостей інших і вимогливими до слабкостей своїх. Бути Людьми.

Василь Ільницький

uzhnu.edu.ua

Читайте наші найцікавіші новини також у Інстаграмі та Телеграмі

 

07 квітня 2021р.

До теми

Коментарі:

    До цієї новини немає коментарів