Екскурсовод Юрій Славік – про безлюдні села, пейзажні місця, смачну кухню та інші «Родзинки Турянської долини»

– Юрію, передусім мушу запитати: чому у рамках проєкту «Пізнай Ужанську долину» вигулькнув маршрут Турянською долиною?

–  Річка Тур’я, від назви якої й походить назва усієї долини та багатьох прилеглих сіл, впадає в річку Уж і є її притокою. Відповідно, ці дві долини пов’язані географічно, але до всього й історично, етнічно, духовно та культурно. Звісно, їх можна досліджувати окремо, але коли їх розглядаємо разом, то картина Ужанської долини стає більш повною. Коли їдемо через Перечин на Великий Березний, то обов’язково минаємо поворот на Турянську долину. Тому пропонуємо туристам і цю локацію в рамках проєкту «Пізнай Ужанську долину».

– Із чого пропонуєш починати маршрут і чому?

– Пропоную починати маршрут зі старого мосту через річку Тур’я. Він цікавий, бо це єдиний аркоподібний залізний міст із заклепками, який залишився у Турянській долині, і один з небагатьох, що зберігся на Закарпатті після відходу угорських військ. До того ж, він майже повністю автентичний – зазнав незначних руйнувань, невдовзі ці фрагменти відновили. Його вага близько 200 тонн. Зараз цей міст гарно вписується у загальну картинку і там планують зробити фотолокацію.

– У маршрут включене село Лікіцари, яке відоме своєю безлюдністю. Чим воно привабливе для туриста і чи справді таке безлюдне?

– Так, це село майже зникло, залишилося майже безлюдним. Хоча тут є матеріальна складова – хати, господарства. Але постійних жителів справді дуже мало. Це близько півтора десятка осіб, які там живуть упродовж року і це переважно старші люди. На зимовий час їх забирають родичі. Село сезонно живе. В літній час люди сюди повертаються. Тож будинки доглянуті. Хоча ввечері навіть зараз, узимку, ми бачили, що з хат ішов дим, були свійські тварини. Там і зараз є кілька людей. А також там є одна зелена садиба, яка функціонує. Буду відвертим, я вперше туди потрапив і теж думав, що там ні душі. Як довго ще так житимуть Лікіцари – невідомо...

Але село надзвичайно цікаве. Воно віддалене від головних магістралей, знаходиться біля підніжжя Полонини Руни. Там мальовнича природа: тихо, спокійно, гори, буковий ліс, гриби – дуже класно і можна відпочити від міської суєти. Лікіцари мають свою атмосферу. І ще одна особливість села – дерев’яна церква. Це єдина церква у суміжній до Турянської долини території, яка збереглася майже автентично.

– Із тихого й майже безлюдного села Лікіцари пропонуєш завітати у ще одне тихе, але, так би мовити, специфічно безлюдне місце – єврейський цвинтар у Тур’їх Реметах. Чому?

– Це місце цікаве тим, що з усіх сіл Турянської долини найбільша єврейська громада була саме тут. На жаль, доля їхня склалася трагічно, коли відбувалися масові депортації до таборів смерті. У Тур’їх Реметах перед війною близько 12% населення складали євреї – це десь 160-170 осіб. І тут же знаходиться кладовище, де ховали євреїв у тому числі з навколишніх сіл. Варто розуміти специфіку єврейських кладовищ – вони окремішні від християнських, така традиція. На жаль, цвинтар тільки фрагментарно зберігся – його частково змило паводком, адже розташований на березі річки Тур’ї. А частину мармурових меморіальних плит знищили під час будівництва пам’ятника Леніну у Перечині, їх там використали як оздоблення. Зараз на кладовищі залишилося близько двох-трьох десятків плит, які засвідчують про поховання тут євреїв.

Нині єврейської громади ні тут, ні у навколишніх селах нема. Більшість, хто вижив, виїхали в Ізраїль і США. Але сусіди-християни намагаються залишки кладовища доглядати у пам’ять про своїх сусідів, з якими досить непогано співіснували. Єврейська громада, варто зауважити, у Турянській долині часто займалася землеробством і жила досить бідно. Це певною мірою було запорукою добросусідських відносин. Так, основа села – корчма, бовт – належали євреям. Усі 6 магазинів цього села були в руках євреїв. Також вони були лікарями, вчителями, були сільською інтеліґенцією. До них часто зверталися за порадами, допомогою і жили мирно. Турянська долина якраз є яскравим прикладом, де нечисленні єврейські жителі гармонійно і без конфліктів співіснували з сусідами неєвреями.

– У Тур’їх Реметах була ще одна цікавинка – ливарний завод, який славиться скульптурою Геракла в Ужгородському замку. Маршрут охоплює цю тему? Чи мета візиту сюди криється в іншому?

– Насправді основна для відвідання локація у Реметах – не ливарний цех або жеребчинець (кінна ферма. – Прим авт.), який згодом виник на його місці. До слова, там зараз психоневрологічний інтернат. Ми згадуємо про те, що тут було, в аудіогіді навіть будуть подані старі світлини. Однак основна мета візиту сюди – кам’яна церква Святого Юрія, один із небагатьох у Турянській долині римо-католицьких храмів. Тут мова богослужіння словацька – на Закарпатті правлять служби словацькою одиниці. А от проповідь ведуть українською. Це місце, Тур’ї Ремети, пов’язане передусім зі словацькою громадою. Але колись Ремети нагадували невеличкий Вавилон – працювали словаки, угорці, німці, чехи і, відповідно, відвідували цей храм. Словацька громада зараз тут досить дружна і старається зберігати свою ідентичність та культуру. Саме з ними, що цікаво, пов’язаний місцевий делікатес – жаб’ячі лапки.

– Але ж жаб’ячі лапки в усіх асоціюються з французами – аж ніяк не зі словаками...

– Справді, основна версія, яка побутує, що жаб’ячі лапки у Тур’їх Реметах почали їсти завдяки французьким офіцерам, які були у засланні. Мовляв, вони навчили місцевих готувати цю страву. Але, скоріш за все, ця страва прийшла сюди зі словаками або на ливарному заводі працював хтось із Франції. Утім, жодного французького маркера у селі не зафіксовано – ні прізвищ, нічого. Досліджень про це нема. Та відомо, що тільки католицька частина села споживала жаб’ячі лапки. А більшість села – русини – цього не їли. На жаль, у місцевих корчмах і ресторанах зараз цей делікатес не готують через скарги екологів.

– Багато цікавих місць із історичної та культурної точки зору. А як же відпочинок?

– Тому пропоную заїхати у славнозвісні Лумшори. Згадуємо тут бальнеологічну складову курорту і пропонуємо поваритися у чанах. Або ж відвідати приватну садибу Турянський двір. Тут можна і відпочити на воді, і порибалити, є своя ферма і виробництво та дегустація сирів. Тому маршрут і називається «Родзинки» – він комплексний і намагається поєднати усі цікавинки Турянської долини і дотичних до неї сіл: можна подивитися, посмакувати і відпочити.  Також у межах туру рекомендуємо локальні продукти – турянський часник і той-таки сир. Історичні, природні, культурні, гастрономічні, відпочинкові складові – все цікаве намагалися поєднати в одному маршруті.

– Яка тривалість маршруту і коли він з’явиться у відкритому доступі?

– Цей автомаршрут розрахований на 1-2 дні, якщо відвідувати усі локації з обідами, купанням у чанах тощо. Але все залежить від побажань туриста. Адже його можна поєднати з іншими суміжними маршрутами чи доповнити відвідуванням цікавих місць неподалік. Усе це ми вкажемо в аудіогіді, який буде доступним на платформі izi.TRAVEL по завершенню проєкту. Перші екскурсії будуть доступні вже з квітня цього року.

Проєкт  «Промоція історико-культурної та природної спадщини Ужанської долини через формування нових партнерств і створення нових продуктів» реалізується ГО "Щасливі діти" у партнерстві з ГО "Асоціація фахівців туристичного супроводу Закарпаття" за підтримки Українського культурного фонду.

Ксенія Шокіна

Читайте наші найцікавіші новини також у Інстаграмі та Телеграмі