Закарпатський хірург Олександр Данилюк презентував у Києві книгу про Дебальцівський котел

«Якщо ви за книжкою, то їх більше нема. Все розібрали», – констатує продавчиня книгарні за кілька хвилин до початку заходу. 

Презентаційна зала заповнена людьми: одні вже зайняли місця, інші стоять у черзі по автограф. Коли починається презентація, стає зрозуміло: простора зала всіх слухачів не вміщує – дехто стоїть в кінці, хтось визирає з дверей, решта стежить за презентацією через телевізор, розміщений у сусідній залі.

Сашко Данилюк починає з переклички: тут є Сашко Тарасюк? Андрій Брітнер? Медрота? Приємно бачити до болю знайомі обличчя. Шість років тому цього дня він був на Майдані – саме тоді почалися найгарячіші сутички. П‘ять років тому цього дня, у цей час він виходив із Дебальцева. 

«Книга була написана 4 роки тому і описує 9 днів мого життя. Першу частину – те, що я бачив, відчував, думав, закінчив писати у грудні 2015 року. Сьогодні для мене і третини присутніх тут людей другий День народження. Ми стомилися боятися і стояли до останнього. Ми не жертви – ми борці. Ми воїни, які навчилися битися і відстоювати свою країну. І незважаючи на втрати ми навчилися перемагати. У другій частині – розповіді моїх побратимів з різних підрозділів, з різних куточків України. Поранені у моїй криївці були з Луганська, Донецька, Чернігова, Закарпаття, Києва».

Також тут є додаток із кольоровими фотографіями з Дебальцева після обстрілів та під час «окопної хірургії».

«Були моменти, коли було дуже страшно. І є такі моменти, коли ти вже просто не можеш боятися, – розповідає Сашко. – Ішов дуже сильний бій, я ховався за невеличким бетончиком, а потім я стомився. Відповідні гормони просто припиняють вироблятися, це як лікар кажу. Я назвав це стомлюватися боятися. Іноді нам присипають думку про те, що ми повинні стояти і битися. Мені не однаково, як не однаково кожному, хто тримав лінію фронту, забезпечував цю лінію фронту і тим, хто тримає цю лінію зараз. Сьогодні теж був сильний обстріл. Не проспім».

З кожним днем перебування в оточенні ставало все складнішим, кількість поранених збільшувалася, запаси медпрепаратів скорочувалися. Військові щодня чекали зеленого коридору. «Мій анестезіолог сказав, що якщо нас прорветься 15% – буде добре. Вийшло 98%. Тоді я вперше очі в очі побачив ворога».

Сашко розповідає про прорив, каже, здавалося, що це якесь кіно. Щойно від‘їхали – все запалало й загриміло вибухами – очевидно, сапери знищували боєприпаси. Тільки побратим повернув його «на землю»: «Смайл, це не кіно. Це реальність!»

На заході слово мав головний редактор «Українського тижня» Дмитро Кропивенко, який наголосив на тому, що українцям варто не лише перестати боятися, а й припинити нити. Адже легко нарікати на життя, однак варто брати приклад із тих, хто бореться і не здається.

Відвідувачі презентації мали нагоду побачити героїв книги: тих, хто пліч-о-пліч з Олександром Данилюком творив «окопну хірургію», тих, хто допоміг вибратися з котла, тих, хто був його пацієнтом. Зокрема, це Олександр Тарасюк – останній пацієнт дебальцівської медичної криївки, чиє фото облетіло всю Україну. Саме він витримав 4-годинну операцію майже без наркозу – препарати просто закінчилися.

Під час презентації книги Олександрові Данилюкові вручили орден «Сила милосердя» від імені українського народу. Зал аплодував стоячи.

Уже невдовзі книга «Ті, що стомилися боятися» буде доступна на сайті Книгарні Є. 

Читайтена Uzhgorod.net.ua невдовзі інтерв‘ю з Олександром Данилюком.

Ксенія Шокіна спеціально для Uzhgorod.net.ua

Читайте наші найцікавіші новини також у Інстаграмі та Телеграмі