Як книжка про закарпатське село Дусино раритетом стала

Пишучи свого часу нариси, колишня учителька-філологиня Дусинської середньої школи Павліна Василівна Гуйван навіть не думала, що мине неповний рік, а її творчий доробок матиме ефект інформаційної бомби.

Слід констатувати: офіційної презентації „Дусинських нарисів” ще не було. Але книжка давно вже стала безцінною, таким собі раритетом, про яку знають далеко за межами Свалявщини. Показову церемонію у сільському клубі готувалися провести до однієї осінньої минулорічної дати, але з об‘єктивних причин не вийшло. Тоді хотіли організувати її з нагоди приїзду на „малу батьківщину” відомого художника-професора з Лопушанки Івана Фізера, який нині мешкає у Черкасах. Але знаний майстер пензля трішки змінив свої плани та пообіцяв, що невдовзі знову навідається. Відтак мали бажання зібрати героїв і спонсорів по завершенні новорічно-різдвяних свят. Задум теж чомусь зірвався. Потім планували зробити це до дня возз‘єднання Закарпаття з Україною, далі був слушний момент з інших інформаційних приводів, однак завжди щось плутало карти.

Але авторка цього краєзнавчо-документальної праці з історії Дусина, Росошів, Плав’я та Лопушанки не розчаровується. Переконана: обов’язково настане і такий „презентаційний” час. Хотіла б залучити до такої масштабної акції якнайбільше односельчан, які допомагали їй у написанні книжки. З багатьма залюбки і нині спілкується та каже: за рік стільки нового матеріалу набралося, що вийшло б іще на одні мемуари чи збірочку спогадів. Стосовно словесних ескізів-розповідей колишня учителька української мови та літератури охоче контактує з молоддю, з тими, хто бажає отримати книжку, адже в ній – розлого описано минуле краю, що є важливою його сторінкою, яку також гортає все менше та менше мешканців вищезгаданих населених пунктів.

Та, попри все, екс-учителька-філологиня радіє, що зуміла свою мрію втілити у реальність, розказала аудиторії про найцікавіші епізоди з життя населених пунктів Дусинської сільради. Як змогла, так і змалювала побут людей, яких знала вона сама, яких пам’ятали її мама з няньом, інші жителі-оповідачі села. Дуже тепло написано про цілу низку родин, оспівано професії, якими колись славився цей регіон. Для деякої категорії читачів з‘явилися навіть невеличкі інформаційні відкриття, у ній чимало історій, які могли піти у забуття. Але завдяки П. В. Гуйван вони, слава Богу, во-скресли, дякуючи їй, сотні читачів поринають у минуле свого рідного краю, мають уяву, як і чим жили діди-прадіди, ті, хто народився ще „до” й уже за „совітів”, хто, на жаль, пішов у далекі світи навіть дещо пізніше й т. д.

Звісно, минулі роки суттєво змінили села, вони оновилися, стали світлішими, охайнішими, на місці старих соло-м‘яних хатинок з’явилися сучасні котеджі, багато професій, колгоспних насамперед, якими пишалися дусинці, росошани, плав’яни та лопушанці, канули у небуття. Але натомість з‘явилися нові, як і прізвища (Шевченко, Азаров, Глебушева, Майор), що скрасили традиційні закарпатські фамілії. Вони настільки переплелися, що без сільського „суфлера” важко вгадати, хто є хто, хто звідки та коли до села прийшов тощо. Але це об’єднує родини, робить їх міцними, формує своєрідний сільський колорит. 

З добродушною та завжди щирою авторкою книжки, яка одночасно є моєю вчителькою, бо у певних класах прищеплювала мені, як й іншим учням, любов до рідної мови, подеколи спілкуюся і я. Приємно, що любляча мати п’ятьох доньок і синів, мила свекруха й теща стількох зятів і невісток, турботлива бабуся дев’ятьох онуків і мудра прабабуся двох правнуків, а ще тітка, сваха, сусідка та приємна односельчанка у вирі щоденних справ і буднів знайшла нещодавно трохи вільного часу й навістила своїх учнів – випускників Дусинської середньої школи 1977 р., які зійшлися, аби згадати роки, коли чотири десятиліття тому отримували атестати зрілості. Виявилося, час вельми стрімко взяв розбіг, бо через рік-другий і їм усім буде по шістдесят. І вони стануть у стрій тих, кого дотепер називали ветерани-пенсіонери. Тобто ними будуть уже вони самі. Щоправда, поокремих друзів-ровесників серед нас уже немає, вони, і це шкода, відійшли у потойбіччя. За їхній вічний спочин підняли тост, а пам’ять вшанували хвилиною мовчання.

Відрадно, що, слава Богу, живі заохотки прибули на зустріч й трохи того дня повеселилися. З кількома книжками, тоді ще свіженькими „Дусинськими нарисами”, прийшла також і трударка мовної ниви, сіячка духовно-краєзнавчого поля Павліна Василівна Гуйван (див. на двох світлинах). Безпомилково вгадавши кожного з нас, навіть Катерину Їжко з Умані, тибавського Юру Ковача, свалявця Михайла Данишека, росошанку Єлизавету Пітру, ровесницю Віру Влад, вона повідала про близьких і далеких наших родичів, як із блокнотами ходила до них та записувала найцікавіші, найпікантніші деталі-спогади, якими щедро нанизані невеличкі розділи майже 300-сторінкового видання. Згадала також на той час іще живого чоловіка Івана, який був її творчим компаньйоном, супутником і порадником. Але через лічені дні, як сніг на голову, на нас сипонула гірко-жалобна новина – шляхетного пана Івана не стало. Ніхто не міг передбачити такого смутку та горя для цієї великої, сумлінної й працьовитої сім‘ї. А сам глава родини завжди був спокійний, ґрунтовний, зібраний, здібний, працездатний, щасливий. Це було тоді...

А нещодавно, по завершенні святкування Конституції України, яке розтягнулося аж на чотири дні, у телефонному режимі шанована у селі ветеран-педагог сповістила, як її творчий доробок долає кордони європейських країн, моря й океани та знаходить читачів серед „тосканців” і „неапольців” Італії, куди заробітчанські дороги привели дусинців, Мар’яну Папіш (Сайлер) у тому числі. Саме вона, як і Любов Мигович (у дівоцтві Фізер), звернулися до вчительки з Дусина з проханням придбати в неї по кілька екземплярів „нарисів”. Пані Люба, росошанська медсестра в дитсадку, спорядить ці фоліантики аж у Канаду. Там, у провінціях країни Кленового листа, живуть далекі свояки з родини Полянських, переселенець-прародич яких у Дусині колись був дяком і залишив по собі чимало добрих, корисних справ. Позитивний його вплив на людей громада тямить навіть дотепер. А що стосується Мар’яни (у дівоцтві моєї однофамілиці), то вона вже роками мешкає в Італії, де має навіть нову сім’ю. Натомість донька Леся торік одружилася з місцевим парубком Шевченком і чекають первістка.

– Не думала та не гадала, що мою книжку, яка написана на історичних й кон-кретних сільських фактах, повезуть у зарубіжжя й читатимуть у провінціях, графствах, округах і муніципалітетах таких держав, як Італія та Канада, – ділиться своїми міркуваннями освітянка, яка на педагогічній ниві працювала майже півстоліття. – Виявляється, доля занесла наших земляків аж у такі далі, де колись працювали діди та прадіди. Що-правда, вони виїжджали у дорадянський період, а ось співвітчизняни, мешканці наших сіл, туди подалися останніми роками – в епоху української незалежності.

Дух нової ери у чотирьох селах однієї громади, де лідером енергійний, меткий та успішний Роман Годя, відчувається на кожному кроці. Цьогоріч у селі планують відзначити 60-річчя середньої школи, двері якої відчинилися у 1958 р. До тих пір у Дусині діяла семирічка. До слова, Павліна Василівна (тоді ще Фотул) була першою, яка із перевесниками завершувала середній освітній за-клад у рідному селі. У хвилину дозвілля та при доброму настрої згадує односельців, з якими жила, дружила та до школи ходила тієї унікальної, щасливої, чудової пори. Таке слухається залюбки. Тож і чарівна внучка-випускниця сільської одинадцятирічки 2018 року із іменем Яринка, яка мріє про столичний і один із закордонних вишів, неодмінно із собою повезе бабусину книжку. У її „портфелі” вона буде хоча й „сто першою”, але обов’язково стане найціннішою реліквією, фамільним талісманом, таким собі чудовим дарунком-оберегом, щасливим амулетом. А може, колись і Ярина, що тата має Івана та маму Тамару, напише свою книжку... Та про що вона буде – покаже час... 

Іван ПАЛІНКАШ