Історія матері, яка втратила найцінніше — своїх дітей...

Історія матері, яка втратила найцінніше — своїх дітей...
Унікальна прижиттєва сповідь Лесі Гонгадзе торкається найінтимніших сфер її життя, починаючи з вибору імені.

 

Коли мова йде про людей, не спішімо ставити крапку. Навіть якщо здається, що простилися назавжди, і немає шляху назад, бо не ступити вдруге в ту саму ріку, і всі ми не вічні, -- не поспішаймо з висновками. Такі думки виникли з першого погляду на кіноафішу "Ліри" із одразу упізнаним обличчям жінки, яка відійшла у засвіти 4 роки тому. Непомітно для більшості з нас, бо саме того дня на Майдані побили студентів, і передчасно, бо мала в серці забагато любові й болю. Саме їй, візуально знайомій мільйонам і насправді знаній небагатьма, присвятив свій фільм "Серце мами Гонгадзе" відомий український правник і режисер В'ячеслав Бігун.
"Це історія матері, яка втратила найцінніше -- своїх дітей... Але зберегла найголовніше..." -- збігають на екрані слова. Потім, коли поцікавлюся, що саме мав на увазі режисер під трьома крапками, почую: кожен глядач вільний продовжити по-своєму. Як-от: зберегла себе, свою гідність, совість, доброту...
Унікальна прижиттєва сповідь Лесі Гонгадзе торкається найінтимніших сфер її життя, починаючи з вибору імені. Батьки-львів'яни назвали її на честь Лесі Українки, та записати так не змогли. Тож офіційно була Олександрою, а по життю -- лише Лесею. Родина, яка дивом уникла депортації до Сибіру, дала доньці належне виховання.
Залюблена у рідне місто й життя усміхнена красуня студентка з давньої світлини у 60-ті роки віддавала весь вільний час національній боротьбі, громадському життю, яке тоді вирувало у Львові. Над особистим, зізнається з екрану, зовсім не замислювалася, і про заміжжя не думала до випадкової зустрічі з гостем із Грузії, другом Сергія Параджанова Русланом Гонгадзе, який серцем упізнав майбутню дружину. Не встоявши перед шармом Руслана, Леся Корчак, на подивування львів'ян, вийшла заміж "не за свого", переїхавши до чоловіка і взявши його прізвище. Коли ж там за родинним столом раптом почула пісню про Степана Бандеру -- прониклася повагою до країни, де знають героїв іншого народу.
Материнство принесло їй і радість, і біль. З пологового повернулася з одним хлопчиком, хоч народила двох; друга дитина зникла... Та все ж вони з чоловіком були гармонійною парою, однодумцями, яких все життя поєднувала любов. Це відчуваєш по їхніх світлинах утрьох із Георгієм -- іще малим, школярем, уже дорослим... Такі стосунки між Лесею й сином збереглися і коли не стало Руслана. За часів Гамсахурдії його оголосили ворогом народу, який він любив над усе. Зрештою серце не витримало. Георгій був тоді коло батька...
Про те, яким він зростав, глядач довідується зі спогадів пані Лесі, на тлі ретельно збереженої обстановки синової кімнати, де око кінокамери виловлює навіть його перші дитячі малюнки. Це той маленький світ, в якому вона могла повернутися в минуле, побути в ньому, куди, здавалося, от-от мав би знову прийти Георгій. Мати завжди намагалася підтримати кожне його починання. Коли ж відмовляла, відчуваючи небезпеку, завше чула від нього: "Хто, якщо не я?" Він однаково любив і Грузію, й Україну, пояснюючи: одна для нього -- як рідна ненька, друга -- мов кохана дівчина...
Понад 10 років ця жінка жила вірою і надією. Надією, яку важко збагнути й не висловити словами. Вірою, котру не кожному дано підтримати і зрозуміти. Вони тримали її разом із любов'ю до найрідніших, яка світилася в її серці усе життя...
Кардинал Любомир Гузар, думку якого спитали у фільмі, зазначав: як мати вона переживає відсутність свого сина -- безповоротну, але не абсолютну, бо той у свій спосіб продовжує жити. Леся Гонгадзе вірила, що зустрінеться з сином. Лиш не уточнювала, де і коли... Можливо, тепер це сталося?..
Творцям фільму пощастило поспілкуватися і з грузинською родиною Гонгадзе, зокрема ще з бабцею Георгія Руф, і з Корчаками у Львові. Знімали й у Талліні, де бувала героїня.
Кожна мить цієї кінострічки сповнена музики, співзвучної радості й горю, очікуванню і любові. Вона оповиває твою душу з першої миті, і ти не чиниш їй опору. Оригінальні мелодії спеціально для фільму написав відомий український композитор Володимир Гронський. Прозвучали у ньому й спеціально підібрані та люб'язно надані виконавцями пісні Святослава Вакарчука, Володимир Самайда, Тамари Гвердцителі.
-- Ми несемо цей фільм від серця до серця. І тому кожен глядач важливий. Хотілося, аби почули цю Жінку з великої літери, непочуту за земного життя, яка розповідає про свою долю, котра резонує з долями багатьох українок, цю історію великої української любові, -- каже В'ячеслав Бігун.
Зйомки фільму розпочали ще 2012 р. Перший перегляд відбувся улітку в Парижі, а потім -- у рідному режисерові Тячеві на Закарпатті. Допрем'єрний прес-показ у столичній "Лірі" у листопаді продовжили у Львові, зробили спеціальний показ у столиці 9 грудня. Про подальші покази повідомлятимуть на ФБ-сторінці фільму https://www.facebook.com/MamaGongadze. Режисер відкритий до пропозицій від глядачів. Окремі матеріали фільму доступні за посиланням: http://bit.ly/2xZuJ5j.
Ольга Гойденко, "Порадниця", №49 від 7.12.2017.

 

11 грудня 2017р.

До теми

Коментарі:

    До цієї новини немає коментарів