Сергій Танчинець: "БЕЗ ОБМЕЖЕНЬ" відірвався від злітної смуги і набирає швидкість

Українська команда романтичного хард-попу грає якісну музику, наповнює тексти смислом, відверто висловлює чітку громадянську позицію стосовно гострих принципових питань.

Про сучасний етап гурту, творчість і українські музичні реалії розмовляємо з фронтменом "БЕЗ ОБМЕЖЕНЬ" Сергієм Танчинцем.

– Ти доволі часто буваєш на Закарпатті. Це більше пов’язано з концертною діяльністю, чи просто приїжджаєш у гості до родичів?

– І так, і так. В Мукачеві живуть мої батьки, часто доньку тут залишаю, буваємо з сім’єю на свята. Але доволі багато і концертів – сольників, у рамках фестивалів чи приватні виступи.

– Де ви зараз і наскільки щільний гастрольний графік гурту "БЕЗ ОБМЕЖЕНЬ"?

– Графік досить насичений. Зараз ми в турі на підтримку синглу “Хочеш”. Якщо провести аналогію з літаком, то задні шасі вже відірвалися від злітної смуги, драйвер дає повну тягу і гурт набирає швидкість.

– Як щодо зірковості? Раптовий успіх, впізнаваність не паморочать голову?

– Судити не мені, але, здається, мені не можна цим дорікнути. Я люблю відверте щире спілкування, особливо на сцені, де атмосфера підштовхує до цього. Але тут треба зрозуміти, що артист, який працює, займається творчістю – в нього реально купа часу йде на роботу і залишається дуже мало часу на відпочинок або просто, щоб сходити в кінотеатр чи з дружиною до ресторану. У той самий час тобі приходить величезна кількість повідомлень з інколи безглуздими проханнями. Наприклад, пише мужчина, щоб я попросив вибачення за нього перед його дружиною чи коханою дівчиною. Тобто, щоб я попросив її його пробачити. Він щось натворив, а я маю записати відео-звернення і попросити його вибачити. Ну це абсурд. Таких прохань і такого плану повідомлень є досить багато. І тому я просто перестав на них реагувати. Відповідаю на якісь адекватні запитання, коли у нас виступ або чи можна з вами сфотографуватися після концерту. Але я не відповідаю на маячню. Або, буває, люди вважають, що ми разом дітей хрестили. Фамільярно на “ти” пише людина, мовляв, ходімо пиво пити. Це трошки дратує, якщо чесно. Все розумію, але іноді люди переступають якісь межі. Можна це назвати зірковою хворобою? Якщо хтось так вважає, то хай буде так. Але мені здається, що це намагання відокремити себе від неадеквату.

– Що цікавого відбулося з гуртом “БЕЗ ОБМЕЖЕНЬ” цього року? Які були події, знакові майданчики?

– У першу чергу, це наші сольники, з якими ми працювали в рамках туру на підтримку альбому “5хвилин”. Я від’їздив більше 20 міст. Почали 14 лютого з м. Рівне і об’їхали всю Україну. Ці концерти для мене є надважливими. Закінчили офіційну частину туру в київському клубі “Atlas”. Зібрали вщент наповнений зал – більше тисячі людей, і вже можемо говорити про великі наповнені українські зали. Крім того, проїхали багато фестивалів цього року – близько 15.

– Щодо сольних концертів на стадіонах, є така мрія?

– Поганий той солдат, який не хоче стати генералом. Кожен артист хоче зібрати якомога більший зал. У нас це також у планах. Поки що найбільші наші концерти – це трохи більше 1000 людей у Києві, Львові, Мукачеві. А взагалі, коли мене питають, де твоє улюблене місто для виступу, то я відповідаю: там, де я знаходжуся в даний момент. Хоча Мукачево, звісно, – особливе місто для мене, бо це рідна земля і тут надзвичайно приємно виступати.

– Опиши це відчуття – коли тобі належить велика кількість людей, коли ти повністю володієш залом? Якось на концерті “Океану Ельзи” мені здалося, що ще трохи, і Вакарчуку можна буде викликати швидку. Він був на грані якогось емоційного зриву. Що відбувається з артистом на таких майданчиках?

– Це переповнення організму адреналіном, ендорфіном, гормонами. Таке буває на сольних виступах. Важко описати, треба відчути. Треба вийти на сцену і відчути це, але для цього треба зробити величезну купу роботи. Це приємно, бо ти розумієш, що ці люди прийшли слухати твою творчість, твої думки і твої відчуття. Воно трошки може занести. Це називається “мідні труби”. Коли тобі фанфари грають, коли з усіх боків хвалять і говорять, наскільки все класно. І тебе самого рве від того, що навколо відбувається. Причому, таке буває не тільки на великих майданчиках. От ми робили сольний акустичний концерт в “Roof” із трьох альбомів. Зробили його з друзями в акустиці з віолончеллю, терменвоксом, гуртом “The Oscar Wild”, дівчата з “Вроди” нам допомогли. Ми зробили дуже тихий акустичний концерт, там було 900 людей, але емоцій від нього було стільки, як від великого шаленого фестивального виступу. Дуже класна атмосфера.

– А які зали важкі для розкачки?

– Багато чого залежить від артиста або особливостей концерту. От є класична музика – там ніхто не стрибає. Але у нас, наприклад, напевно не було концертів, де б люди не вставали з місць чи ми не грали на біс. Навіть коли сидячі місця, як у Рівному чи драмтеатрі Мукачева – люди все одно потім встають і починають танцювати.

Важко виступати перед АТО-вцями, тому що в них зовсім все по-іншому сприймається. Вони не прийшли до тебе на сольний концерт, а ти приїхав до них на війну. Там все по-іншому. Але вони також потребують позитивних емоцій, їм хочеться чути цивільні слова, думки і вони також розкачуються. Вони більш стримані, це військові люди, не підстрибують, але їм того не потрібно. І мені б того не було потрібно. Вони сидять, слухають, аплодують самовіддано, а іноді муху можна почути. Поводять себе зовсім по-іншому, але видно по їхніх очах, що їм добре в той момент.

– Як часто ви виступаєте на Сході?

– Періодично їздимо. Не можемо кожен тиждень, але їздимо. У складі, так званого, музичного батальйону або самі. Намагаємося, тому що, я вважаю, кожен український артист повинен там бути до закінчення цієї війни, тому що кожен з нас на своєму місці мусить щось зробити.

– Чому “Х-фактор” став успішним для вас? Адже не всі “вистрілюють” після цього проекту і продовжують музичну кар’єру?

– Є декілька думок з цього приводу. По-перше, “Х-фактор” допомагає тим артистам, які до нього вже мали якийсь багаж. Подивися, хто зараз із 7-го сезону працює. Усіх, з ким ми там були, поважаю, ставлюся надзвичайно позитивно, ми провели прекрасно разом час. Севак Ханагян – він як працював, так і працює. “DETACH” працював і працює. “The Hypnotunеz” також. Ми працюємо. Ті ж, із кого штучно робили артиста на проекті, почали, на жаль, потроху збавляти обороти. Цього не можна робити. Вони всі потенційно мають можливість стати відомими і займатися музикою на професійному рівні. Вони всі професіонали, туди не потрапляють люди, які нічого в собі не мають. Я хочу, щоб ти мене правильно зрозуміла: ці люди наповнені музикою, величезним талантом від Бога, але вони не знають, що з тим всім робити після. От ти отримав “чарівний пендель”, як я його називаю, у вигляді “Х-фактору”, тобі дали поштовх, тебе півроку ротували на одному з найтоповіших каналів держави, у прайм-тайм, ти маєш карт-бланш – роби з цим щось. Не можна зупинятися. Хто зупинився, про них ніхто не чує.

– Мабуть, це хороший рецепт і для тих, хто мріє про “Х-фактор”. Адже багато хто думає, що їм нічого не вдається тільки тому, що вони не потрапили на шоу.

– Я всім раджу: працюйте. А якщо буде наступний “Х-фактор” – ідіть і пробуйте себе. Тому що це вихід із зони комфорту. Там ти будеш робити те, чого ніколи не робив. Ми потрапили на “Х-фактор” і наче опинилися у своїх 17 років – робили те, чого б ніколи не робили зі власної волі. Я б ніколи не одягнувся в той одяг, який мені дали. Не виконував би постановочні номери, але вони класно виглядали на екрані і дали мені досвід. Мені з цим легше живеться після “Х-фактору”. Тому всім раджу скористатися такою нагодою, але не сподіватися, що це єдиний шлях до успіху. Треба працювати.

– Вас називають однією з найбільш прогресуючих груп в Україні. У якому напрямку цей прогрес?

– Ми розвиваємося музично, бо багато років “БЕЗ ОБМЕЖЕНЬ” грав приблизно одне й те саме. Ми шукали і знайшли свого саунд-продюсера, який нас розуміє. Це не просто людина, яка “вкл.” , “рек.” і “звів то докупи”. Це такий самий учасник колективу, як гітарист, барабанщик, вокаліст. Він створює музику, він продукує, виробляє. Ми знайшли Артура Данієляна і дуже тому раді. Він продюсує “Тартак”, “Kozak System”, “СКАЙ”, Марію Чебу.

– Як із приходом Данієляна змінилася ваша музика?

– Він додав трошки свіжого звучання, більш електронного, більш поп. Але, в той же час, не втрачаючи рок-н-рольної складової. Тобто ми знайшли компроміс між класичним рок-звучанням і сучасним поп-оранжуванням, не втрачаючи, так би мовити, “м’ясця”.

– Але старі твої шанувальники тепер дорікають, що ви “зпопсилися”, зрадили року... 

– Ми помінялися і я тому безмежно тішуся. Поясню чому: рок-н-рол – рок-н-ролом і ми не перестали бути рок-н-рольними. Ми граємо на тих же гітарах, на тих же барабанах, виходимо на сцену і даємо драйв. Але Сергій Танчинець і гурт “БЕЗ ОБМЕЖЕНЬ” хочуть бути доступними. Ми 17 років були в андеграунді і робили нішеву музику, яка сприймається невеликою кількістю слухачів. Тепер ми хочемо, щоб нас почула вся Україна. “БЕЗ ОБМЕЖЕНЬ” ми назвалися колись тому, що не питалися, що нам грати, яку рок-музику. Ми грали і реггі, і хардкор, тому що в той час був “Limp Bizkit”, “Korn” і т.д. Ми піддавалися тому впливу. Але грали і душевну музику. І назвалися так, тому що не хотіли обмежуватися в музичному матеріалі. І ми тримаємося цього напрямку. В альбомі “5хвилин” є пісня “Тарасова гора”. Це гранж, Кріс Корнел, “Audioslave”. У той же час там є “5хвилин” і це – Вікор Павлік, напевно. Тобто це різні треки. Вони наповнюють один альбом. Я думаю, що так буде продовжуватися і в майбутньому. Я хочу робити, по-перше, різну музику, а по-друге, зрозумілу і доступну. Це не дорівнює “примітивна”. Не дорівнює “бездумна”, “не наповнена сенсом”. Дорівнює “зрозуміла кожному”. Якщо не розумом і текстом, то серцем і душею, щоб люди сприймали її, і вона їм западала, і вони хотіли її собі мугикати зранку. Мені цього хочеться. І найголовніше – тут нема компромісу із собою. Через це я себе можу назвати щасливою людиною. Ми зараз робимо таку музику, яка живе в моєму серці.

– Як все ж таки назвати стиль, у якому ви зараз працюєте?

– Лірик-рок його називають, хоч це мені не дуже подобається. Ще рок-романтік називають. Для мене це якісь штампи. Колись ми називали себе пауер-поп. Це легка зрозуміла музика, лірична, часом поетична, а часом надзвичайно драйвова. Наприклад, пісні “Без неї ніяк”, або “Викидаєш”, або та ж “Магда”.

– О, “Магда” у вашому теперішньому виконанні звучить дуже-дуже. Мені подобається.

– Так, вона драйвова і гарно сприймається на всіх концертах. І музично ми будемо продовжувати перебувати тут. Звісно, будемо осучаснювати звучання, бо робота з Данієляном цьому сприяє. Сингл “Хочеш” звучить більш сучасно, ніж наші попередні роботи. Тому будемо в цьому стилі рухатися. Але і ліричність, і глибина текстів, і мелодійність, і доступність, і подача – це все залишиться, тому що на цьому, в принципі, і тримається “БЕЗ ОБМЕЖЕНЬ”.

– Усі треки в альбомі “5хвилин” різні, але все ж таки – що їх об’єднує?

– Авторство, сам альбом. Ніхто не каже, яким повинен бути альбом і що його щось повинно об’єднувати. Ми не збираємося під когось прогинатися і хочемо робити доступну музику. Це не пафосні слова. У нас нема продюсера, який каже, що робити. Є саунд-продюсер, але це наш друг, який створює за гроші і в задоволення якийсь продукт. Так само, як і всі ми, тому що в кінці отримуємо за це гонорар. Робимо те, що в серцях, і що саме тепер хочеться робити. І те, що зараз це співпадає зі смаками слухача, нас тішить. Альбоми і треки об’єднують різні пісні і слоган “БЕЗ ОБМЕЖЕНЬ”. Тож відповідь на твоє запитання така: їх об’єднує різність.

– Хто працює над текстами? Як вони утворюються?

– На 90% автор текстів я, інколи мені допомагають друзі, які пишуть багато віршів. Саме віршів, бо писати вірш і пісню – це абсолютно різні речі. Це все одно, що варити палинку і робити вино. Це різні речі. Не можна казати, що тут краще, що гірше, бо воно різне. Іноді Довгань Мар’яна, іноді Сергій Смальчук, Наталя Рибар колись писала тексти, Ірина Янцо – коли склад гурту був ще попередній. Також мені надсилають багато текстів, я їх читаю і можу надихнутися просто однією фразою. От Сергій Смальчук надіслав текст, де були слова “мій демон і Бог, назавжди вдвох”. Вони наштовхнули на пісню “Хочеш”. Із величезного тексту запала тільки ця фраза і на основі її я написав другий куплет. Був перший куплет, приспів, а пісня докупи не складалася. І от прийшла ця фраза – і склався текст. 

– Моя улюблена пісня із альбому “#Dихаютобою” – “Зима”. Про що вона з твоєї точки зору? Бо, підозрюю, кожен чує в ній щось своє.

– Там розмова між зимою і жінкою, страждання чоловіка через те, що все закінчилося. “Впали всі мости, згоріли сваї, я сам палив, коли був не в собі”. Між ними все закінчено – мости впали, сваї згоріли. Все. І він жалкує про те, що сам їх палив, коли був не в собі. Що дозволив собі її втратити. Я не знаю, де і звідки беруться такі тексти. Я не кажу, що я великий геній, мислитель, поет і що я тут зловив якусь надзвичайну музу. Вони просто пишуться і я їх пишу. І отримую задоволення від того, що це знаходить відгук у людей. Що от, як ти – їдеш, слухаєш цю пісню і вважаєш її улюбленою.

– Існує думка, що митці найпродуктивніше працюють тоді, коли їм погано. У тебе ніби зараз все гаразд. То як з музою?

– Є така штука, що поет повинен страждати. І напевно більшість текстів, особливо ранніх, були написані тоді, коли мені було не дуже комільфо. Але не всі тексти Сергія Танчинця є автобіографічними. Якась частка є, але, як правило, це роздуми на тему. От, наприклад, пісня “Най би вже весна”. Я не був на війні, але описую молодого чоловіка, який знаходиться в окопі, згадує своїх батьків, рідних. Він лягає спати в глину і уві сні обіймає свою маму. Або мріє, щоб повернутися додому і викурити з татом цигарку і тато йому “наллє гіркої чарку”. Я цього не переживав, це моя фантазія. Але я їздив до хлопців і розумію їхні відчуття. Це збіг обставин, емоцій, яких я навідчувався за якийсь період часу.

– А зараз ти над чимось працюєш? Крутиться щось у голові?

– Так, зараз я виношую в собі пісню. Є приспів. Коли засинаю, роблю собі в голові аранжування, як воно має звучати. Тобто йде процес.

– Що зараз відбувається в українському музичному просторі? Які тенденції? На кого рівняються сучасні музиканти? У що трансформується рок?

– Рок в Україні надзвичайно освіжився. Поштовхом цьому була Революція гідності. З’явилося багато етніки, фольк-року. Наприклад, “Kozak System”. Чуваки навалюють балкано-українську музику насправді. Дівчата з проекту “Врода” – це денс-музика у фольклорному стилі. На Заході відбуваються свої процеси. У них музика з повноцінної перетворюється на витончений мінімалізм. Це також кльово. Беручи, наприклад, ті ж “Maroon 5”. Вони грали досить рок-н-рольну музику – зараз це такий собі поп, але стильний. Для мене вже не є важливим стиль музики – рок чи поп. Мені подобається якісна сучасна стильна музика. Я слухаю Тimbaland, або Ріану, Алішу Кіз. Тобто є купа поп-проектів, які грають якісну класну музику, виходять на сцену і валять такий рок-н-рол на живу… Що нашим рок-музикантам, можливо, і не дотягнутися. А є сучасний рок. От наші друзі “DETACH”. Або “Jinjer”. Вони в Україні не надто відомі, але їздять по всій Європі. У їхньому концертному графіку 20 концертів на місяць, і це Лондон, Лісабон, Братислава, Прага. Тобто, якщо ти робиш музику, неважливо яку, – роби її якісно і вона буде подобатися людям.

– Чи можна вже говорити про якісні зрушення в результаті дії Закону про квоти на україномовну музику? Бо на початку було страшно вмикати деякі радіоканали. Вони таке змушені були подіставати з архівів… З іншого боку, гурти в терміновому порядку робили багато нового. Чи може у такий спосіб з’явитися хороша музика?

– Давай я тобі наведу такий приклад: от ти хочеш виростити помідори. Маєш ділянку землі. На ній трошки росте помідор і багато бур’яну. Помідори ростуть погано. Вириваєш бур’ян, досаджуєш помідори, поливаєш і вони ростуть. Так само з теле- та радіо-ефірами і Законом. Поливати, задобрювати, проводити фестивалі за державний кошт, майстер-класи, навчати дітей хорошій музиці – і все буде. За допомогою лагідної українізації культури ми все змінимо. Нехай не відразу, а за 10 чи 20 років, але змінимо. І програмні директори радіо і ТБ з часом почнуть ставити в ефір стильну музику. Вони будуть популяризувати на своїх просторах розумні правильні речі. Тому треба потерпіти, перечекати це все, а тим часом працювати. Робити кожен на своєму місці щось корисне. І найголовніше – не нити. Мене питають, де я слухаю музику. Та по радіо слухаю. От, наприклад, “Просто Радіо”. Вони себе позиціонують як новий рок чи музика зі смаком. То де вони мають брати таку музику? Звичайно, Англія, Америка. Їхній ефір до Закону на 80% був наповнений стильною західною музикою, і їх всі слухали. І трошки було топів: “ОЕ”, “Бумбокс”, “Друга ріка”. Все, нижчого рівня у них не було. Тепер через квоти вони змушені наповнювати ефір українською музикою. І вони підняли чудові команди: “Bahroma”, “Еpolets”, “O. Torvald”. Навіть нас уже беруть. Тобто вони таки сприйняли і витягли на світ якісну музику. При цьому, у них і далі жорсткий редактинг. Вони не беруть абищо, а знаходять те, що входить у їхній режим, формат і наповнюють свій ефір. Тому треба знаходити, відкривати якісні команди. А з часом цього хорошого буде ставати все більше і більше.

– А як у вас зараз із російськомовними піснями? Адже в репертуарі “БЕЗ ОБМЕЖЕНЬ” вони є.

– Ми їх граємо. Навіть у Львові, Франківську. Нема проблем із цим. Але більше “БЕЗ ОБМЕЖЕНЬ” не писатиме російською. Хоч кажуть “не зарікайся, але мені зараз не до душі російська мова. Не тому, що мова мені не подобається, а дії тої влади, держави і тих людей, які підтримують ту владу. Бо не існує розуміння “поза політикою”. Політика – це обговорення суспільно важливих моментів. Я хочу, щоб ти зрозуміла мою позицію: кожен артист, в першу чергу, є людиною і громадянином своєї держави. У нього обов’язково повинне бути політичне розуміння ситуації. Мусить бути, якщо ти виходиш на сцену і хочеш щось нести людям. Сформулюй свою точку зору, зорієнтуйся, вислови її і дотримуйся.

– І музику російську ти теж не слухаєш?

– До багатьох російських артистів я ставлюся добре з музичної точки зору, але через їхню політичну позицію я припиняю їх слухати. Це таке насилля над собою, але, я вважаю, що це правильно. Тобто є люди, які розуміють ситуацію, не підтримують дії влади, війну. Крим я вже навіть не беру на фоні війни, бо тут помирають люди. Тому хто підтримує це, для мене вони не існують і як музиканти. І мені до них нема діла. Зрозуміло, що вони живуть у тому політичному, кримінальному просторі, бояться розправи над собою. Не хочеться ображати росіян, але, мені здається, вони втратили інстинкт до свободи, протесту. Якщо 80% людей говорить, що все нормально, то це якийсь садомазохізм. Це вже щось генетичне – всіх самих розумних і сміливих винищили, або вони виїхали. Залишився інший рівень людей, неспроможних до революцій. Моя така думка, що там рано чи пізно відбудеться розвал всього. Але хай вони самі там розбираються і до нас не лізуть.

– У тебе не було думок виїхати з України?

– Ні, мені подобається тут. Я хочу прожити все своє життя в Україні, не хочу емігрувати. Хочу займатися музикою тут. Ми поїздили трошки по екзотичних країнах, по Європі, нещодавно були в Лондоні. Там все класно і добре, але це не моє. Мені подобається їхній рівень життя, вихованість, охайність, дороги, правила, але жити я хочу тут. Я хочу, щоб тут було так, як там, але я не хочу туди. Я не хочу себе в Європі, а хочу Європу в собі. Ось так.

---

Концерт "БЕЗ ОБМЕЖЕНЬ" в Мукачеві відбудеться 1 грудня. Усі деталі за посиланням.

---

Лариса Липкань, Varosh

Фото: Карл Смутко

 

15 листопада 2017р.