"Країна Добрих Див" є в закарпатському селі!

"Країна Добрих Див" є в закарпатському селі!
Гостродзьобі лелеки наче запрошують гостей у світ рукотворної казки...

 

На цій вузенькій, окраїнній вулиці Дулова, де майже ніщо, окрім пташиних голосів, не порушує патріархальної тиші, оселю Оксани Василинець знайти неважко. Першою «підказкою» слугують… гостродзьобі лелеки, що, мов живі, повсідалися рядочком на воротах. Вони наче запрошують гостей у світ рукотворної казки, яка видніється за ажурною огорожею. І справді, ступивши на подвір’я, опиняємося… на квітучій галявині, густо заселеній незвичайними персонажами. Ось під зеленими «пальмовими» зонтиками примостилися дружною компанією смугасті тигренята, рожеві фламінго та круторогі баранчики. Поряд «несуть варту» два симпатичні песики. Композиція більш ніж вдала: складається враження, що один із них вже телефонує господарям про прибуття гостей. Не так просто обминути й високу, порослу густим мохом «купину» з веселими крапчастими мухоморами, а на наступному кроці вже зринає пеньочок, на якому прилаштувався гігантський боровик на міцній ніжці.
 
Здавалося б, оця маленька рукотворна  країна добрих див – своєрідна візитівка щасливого, благополучного сімейства, котре тут проживає. Та, виявляється, з’явилася вона якраз наперекір усім бідам і нещастям, що взяли в облогу цю родину.
 
Острівець казки... в морі печалі
 
…Зачувши брязкіт металевої хвіртки, назустріч виходить син господині – Юрій. Припрошує сісти й, завівши чемну бесіду, розповідає про село, улюблені заняття, друзів. Начебто, звична ситуація, та поволі відкривається гірка правда: Юрій нас не бачить, він незрячий, може хіба-що відрізнити день від ночі.
 
– У нашому роду проблеми із зором – лихо спадкове, – приєднується до розмови мама, Оксана Василівна. – А де тонко, там і рветься. Й коли, під час хлоп’ячих забав Юркові дістався удар палицею по очах, він став фатальним. Відбулося відшарування сітківки, яка приросла до скловидного тіла, а це – непоправиме. Тому три операції в одеській клініці ім. Філатова не дали ніякого результату.
 
– До всього, під час однієї з них я прокинувся, а то б, можливо, все закінчилося інакше, – висловлює припущення син господині.
 
Острівець казки... в морі печалі
 
Так непроглядна  пітьма назавжди застелила Юрієві світ. Здавалося б, у подібному випадку людина опиняється над безоднею відчаю. Проте батьки зробили все, аби хлопець зміг  адаптуватися до життя в нових умовах й не втратив до нього інтересу. Середню освіту юнак завершував заочно, в спеціалізованій школі Мукачева – отримував завдання й самостійно працював за певними програмами. Тоді й потоваришував з хлопцями, з якими спілкується посьогодні. Окрім мобільного, неабияк виручає комп’ютер, з яким він на «ти». Бо хоч шрифтом Брайля не володіє, озвучувальні програми дозволяють знайомитись з творами художньої літератури, які викликають інтерес (особливо юнак полюбляє історичні романи й повісті). Телебачення, радіо – тримають в курсі останніх новин. Тож не дивно, що наш співрозмовник приємно вразив своєю ерудованістю, умінням підтримати розмову на будь-яку тему, і наша бесіда, відштовхнувшись від книги Юрія Горліса-Горського  «Холодний Яр» (упрядник Роман Коваль), торкається війни на сході, священних сторінок Тори та рівності всіх людей перед Богом. Тому щира співчутливість до цієї молодої людини, для якої назавжди змеркло сонце і всі барви світу, перегукується із захопленням Юрковою мужністю, тим, як стійко несе він свій нелегкий життєвий хрест. В цьому, звичайно, величезна заслуга мами. Саме її трепетна любов, безмежна доброта й терпеливість стали для нього рятівним орієнтиром у темному життєвому лабіринті, ліками від невигойного душевного болю.
 
Та, як кажуть, біда не приходить одна. П’ять років тому серйозні проблеми зі здоров’ям почалися і в самої Оксани Василівни. Запальний процес суглобу обмежив пересування й став на заваді звичного способу життя. Для неї, людини, що звикла бути в активному русі, це стало ще одним тяжким випробуванням.
 
– Раніше я працювала в Тячівській районній друкарні, згодом – у райвійськкоматі, на громадських засадах очолювала профком Хустського товариства незрячих, тож звикла завжди бути серед людей, у круговерті подій. А коли трапилася зі мною ця біда, все як відрізало, і я ніби опинилася на іншому полюсі життя, де вряди-годи випаде можливість з кимось поспілкуватися,– ділиться прикрістю господиня.
 
– На жаль, навіть колишні подруги-колеги забули до нас дорогу...
 
Цій жінці і справді не позаздриш. Уже п’ять років вона не наважується поїхати в райцентр. Та що там райцентр, навіть у село, за покупками, не ризикує піти, бо, каже, якось дійшла до крамниці, а додому повернутися вже не мала сил. Та не лишень тривала ходьба, а й будь-які фізичні навантаження для хворих суглобів не бажані. Тож хтозна, як би їм і велося нині, якби не вправні помічниці – соціальні працівники – Наталія Зеленько та Василина Данч, котрі й за продуктами, і за ліками сходять, і на городніх сотках попораються.
 
Острівець казки... в морі печалі
 
Проте в якусь мить перебування в зачарованому колі суцільних заборон і обмежень видалося Оксані Василівні нестерпним, й вона замислилась, чим би зайнятись, аби не захворіти від нудьги.

Отоді й прийшла на гадку штучна лебедина пара, яку запримітила на воротах якогось обійстя під час однієї з поїздок до Хуста. Вирішила спробувати й собі, тим більше, що зауважила: справа незатратна – тут згодяться навіть підручні матеріали, списані з ужитку – пластикові пляшки, поліетиленові пакети, поношений одяг, старі черевики, зіпсоване приладдя. Основне тут – її власна фантазія, якої ніколи не бракувало. Поділилася задумом із сином і побачила, що він теж загорівся і, як міг, взявся допомагати. Коли ж бережно брав до рук і обмацував готовий виріб, обличчя світилося радістю. І Оксана Василівна зрозуміла, що вже, бодай, заради цього варто продовжувати. В процесі роботи з’являлося немало цікавих ідей. Скажімо, «принтових» тигренят на шматкові матерії вона перетворила на  об’ємних смугастих звіряток, старі черевики й чобітки – на вазони для  вербен і лимонника, велику всохлу гілляку – на «квартиру» для птахів і лісових мешканців…

Органічності ландшафтному дизайну додає те, що, зазвичай, подвір’я Василинців  потопає в квітах. Тому кожен, хто вперше опиняється в цьому куточку, неодмінно зупиниться, вражений побаченим розмаїттям, і захоче ближче познайомитися з казковою дивовижею, сфотографуватися на її тлі, й, занурившись у атмосферу доброго дива, повернутися на якийсь час у дитинство.

Острівець казки... в морі печалі

Та при цьому мало хто здогадується, скільки сліз пролито у цій сільській хаті, скільки сил потребувала відчайдушна боротьба  за надію, що манила й згасала, а, зрештою, й за життя глави родини, якого не стало рік тому – відійшов у вічні світи після важкої хвороби.

…Ще й зараз вони не можуть оговтатись від цього лиха – ні в моральному, ані в матеріальному сенсі. Ще й зараз змушені відмовляти собі навіть в елементарних речах, які могли б, бодай на йоту, змінити життя на краще. Та все ж справедливо вважають, що путівки в ближній санаторій «Шаян» чи «Теплицю» могли б для них бути більш доступними, аніж виходить насправді. І все ще сміють сподіватися на оту допомогу у вирішенні  життєвих проблем, яка чомусь «застрягла» на рівні щедрих обіцянок впливових людей...

Ганна Макаренко, "Дружба"

 

18 липня 2017р.

До теми

Коментарі:

    До цієї новини немає коментарів