"Що я вам розкажу про свого батька..."

Жалісний щем лягає на серце ще дужче, коли думаю про рідних: маму, батька, дідуся, бабусю, яких уже давно немає серед живих. Зокрема, найближчими днями у нашій та сім‘ях сестри Світлани Арістової в Берегові, брата-лікаря Олександра у Херсоні добрим словом згадають рідну для кожного з нас людину – батька Станіслава Гавриловича Каравацького, якому мало б виповнитися 95 років. Буде не тільки традиційна хвилина мовчання за участю членів усієї родини, але й запалимо з цього приводу свічечки, голови схилимо в задумі та згадаємо роки, коли всі ще були разом...

І взагалі, берегівський період нашого життя значиться вельми цікавим і щасливим, у цьому прикордонному місті усі ми народилися: сестра у 1949 р., брат на рік молодший і у 1960 р. у матері з татом знайшовся я. І мати, Валентина Дмитрівна (маючи технікум, вона від рахівника пройшла шлях до головного інженера ЖЕКУ), і ми всі троє (у т. ч. моя дружина Ержебет у т. ч.) опанували мирну професію – стали медичними працівниками. Звісно, не всі мають вищу освіту. Дехто закінчив тодішнє місцеве медичне училище, але приємно, що сумлінно, чесно служили клятві Гіпократа. Про ту епоху нагадує одна з фотокарток, де ми всі у зборі – ще живі мати, бабуся, дідусь, а також брат-студент, сестра з дітьми, батько і я.

Отже, про батька – біографічне. Сподіваюся, ще багато хто із читачів пам’ятає завжди стрункого, підтягнутого, енергійного, культурного, ввічливого, зичливого та добродушного учителя фізкультури другої міської десятирічки С. Г. Каравацького. Спершу, у ранній молодості, тобто одразу після Другої світової війни, він працював начальником столової у одній з військових частин сусіднього Виноградова. Збереглося навіть фото, на якому він із товаришем у лискучих хромових чоботах позує перед невідомим фотографом. Знімків воєнної пори є небагато, але вони таки існують. Мабуть, не тільки у нас. Відтак батько викладав у берегівській фельдшерській та школі механізації, на той час для краян це були популярні навчальні заклади. У 1955 р. він закінчив вечірню школу робітничої молоді, а ще через шість літ – фізкультурний інститут у Львові.

На Закарпатті Каравацькі опинилися після закінчення війни, яка для батька (1922 р. н.) завершилася аж у Відні. Це про нього свого часу писало одне з видань у публікації "Крізь вогонь і воду", де він на фото – з високими бойовими нагородами. Тож не зайвим буде нагадати, що наш безстрашний предок був нагороджений медаллю "За бойові заслуги", відтак на грудях за фронтові подвиги засяяли два ордени – Червоної зірки  та Червоного прапора. Останній прикрасив його гімнастерку за форсування Дніпра – найбільшої української річки. Батько цим пишався неабияк, як і тим, що визволяв Україну, де в боях отримав і поранення, і контузію. Четверта нагорода – орден Слави ІІІ ступеня.

Одночасно слід сказати, що спершу у Берегові поселився дідусь Дмитро Іванович Личкін. Працював він у депо – на Малій залізничній станції. Примітно те, що за свою ударну працю у 1951 р. був ушанований орденом Леніна – найвищою відзнакою тодішньої країни. Це була на диво працелюбна та зичлива людина, висококласний фахівець. Дідуся, характером на якого був схожий і  батько, не стало у 1987 р. Такі скромні особи нині є рідкістю. Зрозуміло, часи зовсім змінилися, вони переформатували кожного з нас. Але якби жив батько, він своїм принципам "порядності" не зрадив би ніколи та нізащо.

Аби це не виглядало голослівно, наведу життєвий приклад. Якось батька викликали у райраду та сказали, що за воєнні, трудові й заслуги на фізкультурно-тренерській ниві у т. ч., є можливість позачергового отримати автомашину марки "Волга". Наразі у сім‘ї таких грошей на той час не водилося, тож коли про це довідався один колега, одразу ж запропонував татові оборудку, мовляв, машину купуй, а відтак я на дві тисячі крб. дам більше і перепродасиш мені. Як людина честі, істинний комуніст, С. Г. Каравацький і взагалі відмовився від автомобіля. Не в його характері було жити за такими на той час гендлярськими правилами.

З нагоди ювілейної дати переглядав домашні фотоархіви та натрапив на світлини, які свідчать, що С. Г. Каравацький завжди був у русі. У погожі літні дні також не сидів без діла – на тодішньому міському пляжі на каналі Верке працював рятувальником, якось їздив навіть на курси аж під Невицьке. Хоча всі ми тоді були ще молоді, а ми, діти, малі, однак із розповідей старших знаємо: батько порятував життя кільком берегівчанам. Один згодом прийшов до нього з пляшкою – цей презент він прийняв, але відкоркував аж через роки.

Коли будувалася нова школа (згодом вона стала другою), батько у вихідні чи вільний від уроків час скликав однодумців і допомагав замішувати бетон, класти цеглу, виконував іншу фізичну роботу тощо. Згодом у школі № 2 працював навіть фізоргом, виховавши цілу плеяду відомих спортсменів, з-серед яких першорозрядники, кандидати та майстри із різних видів спорту. Був навіть педкерівником у класі, в якому вчилася майбутня Олімпійська чемпіонка з гандболу Ніна Лобова-Гецко. На його уроках учні завжди були уважні, настанови учителя про здоровий спосіб життя і заняття фіззарядкою багатьом служили дороговказом у дорослому віці. Слава про спортивного педагога-наставника Каравацького лунала на все місто та за його межами.

Якось у школі вийшла з ладу електронно-обчислювальна машина (прообраз нинішнього комп‘ютера), то довго думали, кого відрядити до Москви, аби її поремонтувати. Зупинилися на кандидатурі батька, тож він у повіз цю на той час шкільну новинку до білокамінної. Але життя підготували для нього "пастку" – у доброму розумінні цього слова. Ось далі коротенька історія цієї столичної поїздки.

Словом, обставини склалися так, що на той час батько уже був удівцем (мати померла також передчасно – у 1985 р.) і під час командировки познайомився з однією москвичкою та на ній одружився вдруге. Звісно, це був переломний момент у його долі. А ще просив нас до такого свого життєвого вибору поставитися з розумінням, тож заперечень не отримав...

Натомість полагоджену ЕОМ у Берегово таки привіз, а у 1999 р. його також не стало. Похований у Москві, яку свого часу захищав від ворога. Між іншим, далися взнаки поранення та контузія – не врятували навіть щоденні заняття спортом, гирьовим у тому числі. Що іще сказати? Моїх дітей побавити не встиг, бачив хіба-що на світлинах. Донька Валя має 31 рік, вона у живе та працює у сусідній Угорщині, подарувала нам доньку Анну, а ось Віра ще молодша, а сину Юрію і взагалі усього 23 роки. Якось так вийшло, що усі працюють за кордоном. Між іншим, сім‘я наша інтернаціональна, угорською володіють абсолютно усі.

Ось такий він, портрет родини Каравацьких – дідуся, бабусі, батька, матері, трьох дітей і нащадків. Особисто я пишаюся, що понад сімдесят літ люди з цим прізвищем живуть у Берегові (і не тільки). Радий, що тут ходили до школи, училися, працювали й продовжуємо трудитися пліч-о-пліч з іншими тисячами земляків для розквіту нашої рідної землі.

ЮРІЙ КАРАВАЦЬКИЙ, співробітник колишньої районної санітарно-епідеміологічної станції.