Свідком русального міфу у виконанні студентів-україністів стало ужгородське Старе село

Гарна сонячна погода, колоритні будиночки Старого села в скансені, природа, яка дихає цвітінням квітів і буянням трав, – все це увиразнило глибину давнього обряду. Студентки-русалки гуляли вуличками села, водили хороводи, а відвідувачі музею, спостерігаючи за незвичним дійством, зупинялися, щоб зафіксувати побачене на відеокамеру. Гості й туристи-іноземці розпитували, що це за дійство відбувається, і були здивовані, почувши відповідь, оскільки Русалії в Ужгороді – це щось нове. Артистичним супроводом цього мистецького заходу були народні пісні у виконанні Ганни Шміляк та музика Арсена Бабиченка.

Студентки-другокурсниці, відповідно до того, як описані русалки українськими фольклористами, мали на мить уподібнитися до давніх язичницьких богинь – покровительок рослинності. Вони бігали навколо хатинок, торкалися дерев і трав, оскільки їхній дотик нібито магічним чином мав сприяти буянню природи.

урт студенток-русалок звеселяв «господарів» музейних хатинок – ґаздинями виступили працівники скансену, одягнені в автентичні закарпатські строї. Родзинкою таких відвідин стало дійство водіння Куста. Студентка 2-го курсу, Соломія Кисіль, одягнена в сукню з гілок дерев, з зеленим вінком, опущеним майже на очі, зіграла роль головної русалки. А її «одяг», який «виріс» із землі, символізував нерозривну єдність русалок  з природою. Пісні у виконанні Марини Лавришинець звеличували красу Куста, а дівчата своїми діалогами заохочували господарів хати обдарувати Куст рушничками, сорочками й полотном. Отримавши подарунки, студентки-русалки йшли до наступної господи.

Таким чином, реставрація русального обряду перетворилася на веселу забаву, самі дівчата уподібнилися до колядників, але коляду мали не взимку, а серед спекотного літа. Особливо взнаки давалася спека тоді, коли студентки босими ногами ставали на вже розпечене каміння стежок, простуючи від хатки до хатки.

Завершенням дійства були символічні проводи русалок – дівчата, вдягнені в український національний одяг, проганяли русалок (своїх однокурсниць) із села і символічно прощалися з ними.

Організатор цього мистецького заходу, доцент кафедри української літератури Оксана Тиховська наголосила на значущості фольклорно-етнографічних дійств, оскільки вони є важливою складовою української ментальності, національної самосвідомості та відбивають культурну специфіку нації. Колись календарні обряди були невід’ємною частиною життя наших предків, котрі вірили в одухотворення природи та в існування тісного взаємозв’язку між людиною й невидимим сакральним світом. Зокрема, існувало уявлення про Русальний тиждень.

Саме в цей період, на переконання наших предків, з води виходили русалки, з лісу – мавки, і відрізнити їх від звичайних дівчат було неможливо. Відтак, щоб уберегтися від небажаних відвідин таємничих істот  та випередити їх візит, сільські дівчата самі перевдягалися на русалок і «водили куст». Таким чином, справжні русалки вже не заходили у той двір, де побував «куст», бо на тому подвір’ї вже з’являлися їх «сестри». Також українці залишали подарунки для справжніх русалок на полях та городах, щоб задобрити їх. А звичай прикрашати домівки зеленим гіллям мав у наших предків семантику магічного бар’єру, який русалка не може подолати і не потрапить до хати. Нині ми прикрашаємо вхід до хати зеленими гілками на Трійцю за традицією, а справжнє значення цієї акції майже не відоме.

У давніх українських міфах русалки поставали подругами дівчат, дивовижними красунями. Тому не дивно, що в давнину сільські дівчата намагалися бути подібними до них, і в п’ятницю під час Русального тижня вже зранку були у вінках із конвалії, васильків, незабудок, барвінку... І сьогодні студентки-філологи, наслідуючи своїх прабабусь, одягли довгі сукні, заплели вінки й дивовижний танок русалок ніби переніс їх на кілька століть назад…

За інформацією доцента кафедри української літератури Оксани Тиховської

Медіацентр УжНУ