Вбивче кохання закарпатки, або Всьоме під вінець ...у 76 років!

У цих історіях, звичайно ж, багато домислів, однак, як кажуть, диму без вогню не буває. У житті трапляється всяке і бувають дійсно жінки, чоловіки яких за дивних обставин пoмирaють, а їх усе ж далі кличуть заміж відчайдухи.

Мікловш, друг і коханий

Ліза Молнар виросла у Солотвині на Тячівщині. Вдома вона була сьомою, найменшою дитиною, у родині народжувалися одні дівчата. Тож маленьку дівчинку усі балували, їй діставалася найбільша порція любові і від батьків, і від сестер. Родина жила досить заможно, як на ті часи і доньці рідні не відмовляли ні у чому. Вона мала найкращі наряди, найдорожче взуття…

Якось Ліза з батьком поїхала на ринок до Хуста. Пообідати вони вирішили піти до ресторану. За сусіднім столиком сидів галантний кавалер, який не зводив очей із дівчини. Коли за наїдки потрібно було розраховуватися, офіціант сказав, що вже все оплачено і показав рукою на незнайомця поруч.

- Він усміхався. Батько підійшов, аби подякувати. Я ж стояла непорушно. Врешті-решт чоловік наблизився до мене сам і представився. Мікловш мені запав у душу одразу, – пригадує жінка.

Незабаром хустянин завітав до Лізи в Солотвино. Згодом вони почали зустрічатися частіше і зрозуміли, що кохають одне одного.

- Ми одружилися, коли я мала 16 років. Батьки не заперечували. Мікловш був старшим за мене на 22 роки. Але різниця у віці не відчувалася, він став для мене не просто чоловіком, а перш за все – другом, спорідненою душею, розумів мене з одного погляду. Я літала від щастя. Однак радість тривала недовго. Через вісім місяців під час полювання один з друзів ненавмисне влучив кулею не в дикого звіра, а в голову Мікловша. Він зaгинyв на місці, – ділиться сумними споминами сивочола вдова.

Cмeрть близької людини Ліза Молнар сприйняла дуже трагічно. Вона дала собі слово носити чорний одяг, символ скорботи, до кінця життя…

Андрій, ловелас і п’яниця

Оскільки після смерті чоловіка пані Ліза стала володаркою непоганого статку в Хусті, залицяльників у 17-річної дівчини було чимало. Та розтопити її серце довго не вдавалося нікому.

-Більшості потрібна була не я, а хата. Крім того, психологічно я не була готовою до нових стосунків. Однак так трапилося, що один із кавалерів почав погрожувати, що якщо не стану його дружиною, він повіситься. Страх перед новою смертю змусив мене прийняти важливе рішення. Ми одружилися. Тоді мені було вже 18, – розповідає жінка.

Та щастя у шлюбі з Андрієм вона не пізнала. 26-річний чоловік часто зникав з дому, грав у карти з товаришами, пиячив та проводив весь вільний час у компанії дівчат легкої поведінки.

- Я не раз виганяла його на вулицю. Він ішов, та через кілька годин повертався, плакав і на колінах каявся. Обіцяв виправитись. Я вірила і все незабаром повторювалося знову, – зізнається Ліза Молнар.

Нещастя трапилося через два роки спільного життя. Андрій заборгував одному впливовому чоловікові і він найняв вуличних розбишак, аби вони добряче відлупцювали його. Та сили молодики не розрахували і від отриманих травм Андрій пoмeр.

Петро, батько Анни

Смерть другої половинки не стала для пані Лізи великим горем. На цей раз вона відчула справжнє звільнення… від тягарю сімейних уз. Дітей ні від першого, ні від другого шлюбу у жінки не було. Тож вона уже наперед знала, що якщо захоче заміж, матиме з кого вибрати. Насолоджуватися самотністю, правда, довелося недовго. Батьки наполягали, аби вона підібрала собі нормального чоловіка і врешті-решт народила їм онука. Однак ніхто із тих, кого пропонував їй батько у якості майбутнього зятя, молоду вдову не цікавив…

- Інших я ніколи не слухала, але кохання чомусь завжди приходить несподівано. Одного разу, вперше за багато років, я відчула, що земля знов пливе із-під ніг. Проте той, хто мені пригледівся, на мене зовсім не звертав увагу. Петро мав власну перукарню. Я там часто робила зачіски. Навіть приходила просто, аби тільки його побачити, про щось спитати. Задовольнялася одним його поглядом, одним словом, – каже жінка. – Коли вже зовсім зневірилася, коли вже сил навіть плакати не було… ми опинилися в одній компанії. То було весілля подруги. Ми вперше разом танцювали, разом гуляли нічними вулицям і нам вперше вдалося поговорити про все. Петро сказав, що я йому подобаюся, але він не хоче відправлятися на « той світ» услід за моїми двома попередніми чоловіками. Я була у відчаї, переконувала його, що то просто збіг обставин, адже й сама так щиро вважала. Невдовзі крига скресла і він таки зробив мені пропозицію.

Після весілля Ліза хотіла бути завжди поруч із коханим, тож охоче взялася йому допомагати у перукарні. Але чоловік вважав, що вона повинна здобути освіту, опанувати улюблену професію і жінка вирішила вивчитись на медсестру. Коли у подружжя народилася донечка Анна, Петро постійно допомагав дружині-студентці поратися з господарством та доглядав за дитиною, аби вона могла опановувати програмний матеріал.

-Він був справді Людиною з великої літери. Анна його обожнювала. Коли вони бавились, я сміялася, настільки ця парочка збоку видавалась кумедною. Непокоїло єдине – здоров’я Петра. Він усе частіше нарікав на біль у області грудей. Якось ми з Анною поїхали до батьків у Солотвино, повернулися і… оніміли від побаченого – Петро лежав на підлозі непритoмним. Пульс не прощупувався. Він не дихав. Я зрозуміла, що це кінець… і ніби світ перевернувся догори ногами, – зітхає Ліза Молнар.

Юрій, товариш доньки

У шлюбі з Петром жінка прожила майже 15 років. Це був найдовший зв’язок у її житті. Втрата знову спричинила страждання і врешті-решт пані Ліза почала усвідомлювати, що її супутники пoмирaють зовсім не випадково, що колись Петро мав рацію, передчуваючи недобре і побоюючись стосунків із нею. Однак зараз усе це не мало ніякого значення, бо створювати нову родину вдова не збиралася.

-Нового батька захотіла Анна. Їй не вистачало чоловічої уваги. Юрій же був хитрим і знайшов підхід не до мене, а до доньки, знав, що через неї зможе легко управляти та маніпулювати мною. Мені було далеко вже за 30, йому ж – тільки 22. Та серйозна різниця у віці не спиняла спритника. Через Анну він щодня передавав мені квіти, а їй дарував солодощі. Грошей на сюрпризи у нього було достатньо, бо співав у ресторані і йому не раз дякували за гарну пісню у матеріальному еквіваленті, – зауважує Ліза Молнар. – Тому саме донька почала мене умовляти вийти заміж. Спочатку пручалась, а далі вирішила, що з Юрія може вийти справді непоганий сім’янин.

Із Анною у Юрія дійсно склалися дуже хороші стосунки. Коли у родині виникали конфлікти, саме вона мирила матір із молодим чоловіком.

-Якось вони домовилися між собою і придбали путівку на море. Мене просто поставили перед фактом. Мені дуже не хотілося їхати у Крим, але Анна так наполягала, що іншого виходу просто не залишалося. Я ж відчувала небезпеку… Додому Юрія ми привезли уже в трyнi. Він втoпився, – каже пані Ліза.

Оскільки жінка до втрат уже звикла, зaгибeль чергового партнера не стала для неї шоком. Однак дуже боляче cмeрть вітчима пережила Анна. Їй більше не подобався жоден з наступних чоловіків матері.

Золтан, художник-романтик

Протягом довгих десяти років Ліза Молнар жила одна. Анна вже стала дорослою, здобула фах економіста і вийшла заміж. У неї навіть народилася донечка, яку назвали на честь бабусі… Лізою.

Усвідомлюючи, що її любов – cмeртельна… жінка обмежувалася випадковими зв’язками, а кохaнців у неї було справді багато.

-Не знаю, що вабило в мені представників сильної статі, бо дуже гарною я ніколи не була, проте завжди мала охайний вигляд, гарно одягалася. Навіть зараз підфарбовую очі, зафарбовую сиве волосся та користуюся косметикою, – наголошує пані Ліза. – Певно, володію якимось магнетизмом. Якось разом із черговим лікарем ми поїхали на виклик. Наш пацієнт корчився в муках через отруєння грибами. Врятувати його життя вдалося, правда, два тижні він провів у лікарні. Пізніше він відшукав мене і зустрів на вулиці з букетом зі 101 троянди. Золтан запропонував бути разом, називав мене янголом. Такого романтика я не мала ніколи. Ночами він під гітару співав під моїм вікном серенади, викладав моє ім’я на асфальті пелюстками квітів, дарував золоті персні, хутро і багато компліментів. Творчі особистості дійсно вміють дивувати жінок. Досі зберігаю вдома його мистецький доробок, у якому, між іншим, майже п’ять сотень моїх портретів. Ми каталися на човнах, цілувалися на стріхах під місячним сяйвом, підкорювали разом вершини гір. Цей чоловік справді умів цінувати мене.

Проте насолода високими почуттями знову тривала недовго. Зотан мав слабкість перевищувати швидкість за кермом, не раз потрапляв у різні ДТП і під час одного з них зaгинyв.

Федір, закоханий безхатченко

Наступним судженим Лізи Молнар став чоловік, зовсім не схожий на всіх попередників. Навіть картяр Андрій був більш-менш матеріально забезпеченим і якби не його пристрасть до aзaртних ігор та до спиртного, міг би цілком пристойно прожити до 100 років.

Федора ж колишня дружина зі спільної квартири вигнала на вулицю. Зі слів чоловіка – знайшла кращого, а насправді ж… хто його знає за що, адже він полюбляв заглянути до чарчини.

Одруження з пані Лізою не було коханням для обох. Він – хотів прилаштуватися, адже мешкав на орендованій квартирі, а вона – просто пошкодувала слюсаря, який ремонтував у її помешканні водогін і після пляшки вина одразу ж відкрив душу новій знайомій.

-У нього був жалюгідний вигляд. Він плакав. Я ніколи не вважала сльози на чоловічих очах слабкістю, навпаки – цінувала щирість і відкритість. Ту ніч ми провели разом, а наступного дня він переніс речі. За тиждень ми розписалися. Загалом Федя був непоганим, мав золоті руки. У хаті зробив серйозний ремонт, подвір’я перетворив на райський сад. Правда, у нас не було спільних тем для задушевних розмов, бо Федір за життя не прочитав жодної книги, крім, звісно, шкільних підручників. Але це не заважало нам мирно співіснувати. За два роки між нами не виникло жодної сварки, хоча стосунки були досить прісними і безбарвними, – запевняє хустянка.

Cмeрть, як завжди… підкралася зненацька. Федір лагодив освітлення у одній із кімнат… і його yбилo струмом. На той час пані Лізі було вже 57 років.

Віталій, «коваль» щастя

Після чергової втрати жінка дала собі слово більше не губити жодну людську долю і майже два десятиліття дотримувалася обітниці. Проте відзначивши своє 76-ліття, Єлизавета Молнар заявила доньці, що йде під вінець… та найдивніше, що її обранець був молодшим від неї аж на… 22 роки!

-Зі мною в житті кояться дивні речі, які логічно пояснити не можна. Я була сьомою дитиною у батьків, мала сімох чоловіків. У матері народжувалися лише дівчата, у мене, у дочки та в онучки – також. Мікловш був від мене старшим на 22 роки, а Вітя – молодшим на стільки ж. Є чимало й інших збігів, однак вони не так важливі, – загадково промовляє сивочола бабуся.

54-річний Віталій також був вдівцем, мав дорослого сина, займався виготовленням пам’ятників із мармуру. З пані Лізою познайомився, коли вона прийшла замовляти до нього надгрoбок для Федора.

-Після смерті дружини у Віті були різні кохaнки, переважно – молоді дівчата, які використовували й кидали його. Їм потрібні були його гроші, а не він сам. Таке життя йому добряче набридло. Не знаю, що він знайшов у мені, але ми могли спілкуватися дійсно, як товариші. Мені не вистачало задушевних розмов, бо довго була одна. Йому подобалося як я готую, як дбаю про нього, як дарую йому усю свою любов… усю себе.. до останку. Але, на жаль, мої почуття обпалюють. І він це відчував. Не раз казав, що я випиваю з нього душу. Наші стосунки не розумів ніхто. Його друзі відверто глузували з нього, моя Анна навіть перестала відвідувати мене, – розповідає жінка. – Так тривало чотири роки.

Пані Ліза відчувала дивовижну насолоду поруч із Віталієм. Біду не віщувало ніщо. Та якось він не прийшов додому. Тiло знайшли аж за тиждень. Воно лежало серед поля за містом… Офіційно вважається, що чоловік пoмeр від серцевого нaпaду, але вдова впевнена, що його yбили.

Родове прoкляття, чи збіг обставин?

Наразі Лізі Молнар майже 90. Заміж більше вона не вийшла. Про кожного з чоловіків говорить із теплом і запевняє, що скоро зустрінеться з усіма.

Чому так склалася доля, жінка не знає, однак за нащадків хвилюється. Анна розлучилася із двома чоловіками, зараз же живе із третім. Правда, ні один із них не зaгинув.

А от у онучки Лізи усе складається зовсім по-іншому. У неї також народилася донька… і її обранець рoзбивcя на мотоциклі.

-Не треба було її на честь мене називати. Боюся, що повторить мою долю, – каже бабуся. – Ельза зараз збирається поєднати долю з новим кавалером. От дивлюсь на нього і думаю… сміливець! Про мене йому відомо все, утім небезпека хлопця не зупиняє.

Ліза Молнар досі не може зрозуміти, чому гинyли її чоловіки, чи трaгедії траплялися закономірно, чи через випадковий збіг обставин. Але їй відомо, що чорна вдова – така ж жінка, як і всі інші… та що будь-якій людині хочеться людського тепла й особистого щастя.

Джерело: Zakarpatpost.net