Закарпатці в Жешуві, котрий "Бог обплутав спокоєм, ділами, раєм і теплом"

Ми пішли за ним, як за Мойсеєм. На щастя, не в пустелю.

Готовність до бою і походу виявили Сергій Канайло з Приборжавського на Іршавщині, філософічний ужгородець Ярослав Дуленко, а також зовні схожий на Алена Делона, а внутрішньо на мукачівця Ярослав Шелепа, творчі та імпульсивні виноградівці Іван Буркало та Андріяна Нагорняк.

Зустріли нас шляхетні представники Жешувського фотографічного товариства. Вони, після наших «Многая літ», виконали для іменника — фотомитця і фантастичного аквареліста Ярослава Дуленка — свої «Многая зим», що приблизно звучало: «Сто лят, сто лят нєх жиє, жиє най».

Із особливою рідністю і своєрідністю звучала польська мова, чим привертала слух — «Що маєш на мислі?»

Виявилося в розмові, що і в них розлучаються, хоча в цілому місто — осередок щастя. А ріка Віслок протікає через місто у тому ж руслі. На другий день ми мали піти фотографувати на набережну десь на мальовничій окраїні.

Набережну означили поляки, поясняючи, як «місце для шпацеру».

Жешув узагалі вельми мирний у всіх стосунках. Тут проживає 200 тисяч чоловік. В центрі — греко-католицький собор, є і мала православна церква.

Наш природний пленер присвячувався першим дням весни і, звичайно ж, пану Жешуву, його своєрідним вулицям, вуличкам та іншим закамаркам (останнє українське слово — і польське теж). «Сфотографуєте, що вам у душі грає», — своєрідно пояснили польські фотомитці Єжи Скиба, Анджей Потера, Агнешка Шамфірська, Катерина Варанська та інші.

Не знаю, що у нас мало грати в душі, але зранку вмастило три градуси морозу. Ми були ледве одягнені. До обіцяних ковбасок на вогні годі було дочекатися — то ми й фанатично клацали в тумані у природному заповіднику в центрі міста нереально великих лебедів, качок, дерева, хвилі. Потім кудись щосили ішли, щоб зігрітися. Далі поверталися. І нарешті потягнуло димом — ковбаски сказали нам: «День добрий». Поступово ми розімліли в кучерях диму. І знову все стало на свої місця. Ковбаски, в першу чергу.

Після такої природи сприймався архітектурно і духовно наснажений технологічно-природничий університет Жешува. Все було таке прекрасне і чисте і поза цим навчальним закладом, що я час від часу кусав свою руку, як ту ковбаску: невже, мовляв, це правда? Ні сміття, ні поліцейських не видно, набережними бігають, як олені, веселі люди. Наші хлопці, уявіть собі, під вечір вздріли в центрі міста зовсім навіть не перелякане оленятко. В нас би воно довго, ясна річ, не гуляло.

Подивилися в місті у воєводському будинку культури галерею фотомайстрів.

Чудові світлини. Історичні проекції. Молоді працівниці-дівчата в передпокої будинку — нога на ногу. І апарата не треба — фотографуєш так.

Сів — вірша написав. Хай і не прочитають поляки, але в осередку поезії Жешуві якось без поезії просто незручно:

На березі Віслока плоти тешемо,

Хоча і не хочеться з Жешува.

Клацають дятлами фотомашини —

Пильно шукають образ людини.

Спільна проблема світу та й Жешува:

Тут не знайдемо, інде почешемо.

Святий Володимир із апаратом

Не заставляє нікого стояти.

Клацаєм, тешемо… Клацаєм, тешемо…

Хоч десь далеко ще гірше, як в Жешуві.

Бо головне не поїздки, не ложки, —

А щось незриме під назвою Пошук.

Без руху і плину вчора і нині

Не відшукати образ людини.

Том і співаємо, плачемо, тешемо

Пліт і для Жешува,

Пліт і із Жешува.

… О, так! Поки ми можемо по своїй волі покидати той чи інший рай — ми це робимо. Скоро їхати. Та ще тільки завтра! А поки: «Жешув польський, але диво — попиваєм чеське пиво». Всі воно сподобалося. Хоча надпис на балці корчми на центральній площі був філософський: «Добре пиво пив лиш Адам, коли жив у раю зі своєю мадам».

Виходець з наших місць хотів у Жешуві посваритися. Перейшов безлюдну вулицю на червоне світло. За ним кинулися люди. Зібрався гризтися. А вони, як ангели небесні: «Вам погано? Вам допомогти? Вам викликати лікаря?» Тільки, мовляв, хворий попреться на червоне.

У Жешуві не сваряться. А якщо б’ють — то назавжди. Нащо даремно людині полоскати мозок?

Мальовничі, як шовдарі перед Великоднем, маєток і замок Любомирських. Дивимося на нього з дивної алеї «Під каштанами». Архітектор Текельський тут дивний будиночок спорудив. Усі досі не надивляться.

Перед від’їздом ми відігрівалися у «Галереї» — торговому центрі. Там було добре, ніхто за тобою не «пас», як у нас. Андріяна Нагорняк згадувала, що угорці варять вишневий суп із вершками. Під впливом думок про це дивовижне блюдо, я написав ще один вірш — «Недільний Жешув»:

Жешув у неділю

Милий і повільний,

Ні один блукалець не спішить в «Кебаб»,

Але кожен вільний, сонячний, недільний

Просто так людина.

Не нікчемний раб.

Жешув не у путах!

Бог його обплутав

Спокоєм, ділами, раєм і теплом,

Хай диявол хоче, хай безчинства крутить —

Жешув на полиці, як окремий том.

Діл людських полиці,

Наміри і лиця,

На Майамі, може, марить хтось про Крим?

Але є основа, як нетлінна криця,

Тому Жешув правду не змінив на грим.

Виявилося, що мер Жешува тричі на день об’їжджає місто і за непорядок дає «накачку». Тому вибрали його вже на третій строк. Хоч він «лівий», а всі з його оточення — «праві». Загальнолюдська підготовка домінує тут на політичним уярмленням душі.

Пройшов у нас на другий день національний синдром стурбованості, нервовості, а… треба було «линяти». Замість знеболювального за Жешувом, я всю дорогу спав. Трохи допомогло. У вікно машини дихнуло димом Батьківщини — Ужгород.

Василь ЗУБАЧ.

 

29 березня 2017р.